Ви колись відчували, що залежні? Від нікотину, наркотиків, алкоголю. Від роботи, живопису, можливо, сну?
Чонгуку вже чітко знайоме це відчуття. Воно гіркою рідиною стікає стінками його горла, майже душить, пече щосили. Так гаряче, що він не можете вимовити й слова . Чи то від сліз, якими ледь не давиться, розуміючи, що влип. Дуже.
З головою поринув у залежність. Власноруч на зіницях вигравіював відбиток смоляних очей. На пальцях, мов татуювання, навічно залишаться гарячі танці їх рук. Щоденно травив легені вишнею. Так, що вона замінила кисень.
Це розуміння прийшло до нього надто неочікувано. Він спав. А коли прокинувся, руки тряслися, очі панічно шукали за що б зачепитися, а дихання спирало як в астматика.
Він закохався.
Втонув у цій смолі, задихнувся вишнею, і воскрес, коли побачив ідеальний прямокутник посмішки Техьона.
Це не сталося так швидко і зрозуміло. Швидше поступово, він крок за кроком, день за днем, по своїй волі окунався у ці почуття з головою.
Місяці змінювали одне одного, вони з Те ставали все ближчі, стіни, побудові здоровим глуздом ламалися, а Чон не встиг і помітити як від них лишилися лиш уламки.
І ось, ранок суботи, він хитаючись від ридань сидить на своєму ліжку, за вікном розквіт липня, а йому, вперше за цей період, вперше від тої злополучної поїздки на байці нічним містом, страшно.
За себе, за майбутнє, і за той дурний фетіль, що вже потроху починає димітися. Ще не палати, ні. Але вже близько до того.
І невимовно хочеться спробувати. Щоб одне дихання на двох, щоб прогулянки за руки побережжям моря. Щоб розуміли без слів і пояснень. Щоб теж любили. І любити у відповідь.
Може, все ж, слід наважитися?...
Відчути на язиці замість гіркої субстанції відчаю солодкий смак любові.
І звісно ж, вишні.
