Поверталися вони тихо, не промовивши й слова. На питання хьонів де вони були весь цей час, хлопці панічно заглянули в очі одне одного, і відскочили в сторони як від величезної ватри.
У голові кожного був настільки великий спектр думок, що й пальців не вистачить, щоб перерахувати всі. Від страху помилки до страху того, що подібне більше не повториться.
Чонгук боявся, що це було лиш імпульсивне бажання Техьона, тимчасова прихоть. Боявся, що змусив старшого це зробити.
Техьон же лякався, що Чону було гидко, що це лише вплив ситуації, не більше.
Цілий день вони ходили, як в воду опущені, понурі, задумливі. Майже не взаємодіяли, а коли очі їх знов знаходили одне одного, хтось із них постійно панічно відводив свій погляд.
Таргани вже били тривогу, заходилися страшним плачем, прокинувшись від яскравого світла в душі їх хлопчика. Зрозуміли все одразу. Час настав. А тут або вічність разом, або цей вогонь зжере їх усіх із їхнім господарем. Нікого не пошкодує. Плана не було, були лиш благі наміри.
Промайнув весь день. І якщо протягом світлої частини доби їм вдавалося уникати одне одного, бігаючи за порученнями то Сокджина, то Хосока, то вночі ж справи будуть трохи інші. Звісно, вони могли попросити обмінятися палатками з кимось, але було декілька але. По-перше, тоді у друзів виникнув би логічний ряд питань щодо їх відносин, чи не посварилися часом найменші . По-друге, вони й самі не бачили причини уникати одне одного, просто так вийшло.
Тож, долаючи нервовість і страх, Чон заходить у палатку, в якій уже лежить Техьон. Світло вимкнуте. Чонгук з легкою надією лягає, вкриваючись. Тихо. Надто тихо і некомфортно. Напруга настільки матеріальна, хоч повітря нею ріж.
Мізинець Техьона торкається долоні Чонгука. Другий вмить починає тремтіти, пальці на ногах піджимаються, а холодний піт виступає на лобі.
- Гу... - голос у нього трохи нестійкий, хриплячий після довгого мовчання. І це його "Гу" просто зводить з розуму...
- Що?..- тремтячим голосом промовляє
- Давай поговоримо
Дійсно, їм неодмінно слід поговорити.
Чонгук головою киває, брови густі трохи хмурить, губи від нервів гризе.
- Можливо, я вчинив необдумано, поцілувавши тебе, я мав спитати дозволу, вибач за це. Але, Гу...- і мовчить зо п'ять секунд, тоді тихше додає - я ж у тебе безмежно, Гу, з головою закоханий . Мені взагалі здається, що останні пів року я тільки тобою й дихаю - так інтимно ллються у вуха його слова, такий тремтячий голос зводить з розуму; мізинець його дрижить і вії теж - я зрозумію, якщо тобі це здасться дивним і неочікуваним, я сам не був готовий до цього так швидко, але прошу, Гу , будь-ласка, дай мені хоч один шанс - і очі із світами всередині мружить, мізинцем за Чонгуків палець хапається , як за останній порятунок від смерті, як рятівний круг для тонучого.
А Гу мовчить. Мовчить, і вухам власним повірити не може. Хватка мізинця слабшає, він усіма фібрами відчуває, як тяжіє тіло збоку, як дрижить від страху, і певно, відчаю.
А тоді осідає зверху і палко цілує вишневі губи. Знову. І знову. Не може насититись. У поцілунок цей вкладає всі свої почуття, всі слова. І знов очі в очі, тепер душі їх кричать про себе, заповнюють тишу почуттями.
- Я теж тебе, Те, кохаю безмежно, усіма фібрами й частинками душі. Кожним подихом відчуваю вишню, твою вишню Те, а відчуття твоїх рук на моїх ще й досі пече у підсвідомості, наче недоторкане татуювання, що навіки зі мною.
А потім знов палкі цілунки у вуста, що мов ті вишні, червоні вже, підборіддя, що гостре як та сталь, у шию, що бронзою сяє, нижче, до Адамового Яблука, де раніше блукала капля вишневого соку. Чону здається він все ще відчуває її смак.
І тіла зливаються у вічному танці. Нагі, безсоромеі, але такі щасливі. Руки переплітаються, долоні у волоссі, дихання нестримне, палке, жадібне, щоб вдихнути і серце цим запахом заплямувати. І все це лиш між ними. І жар цей, і вогонь, і запал. Звуки дарують лиш одне одному, і все на фоні стихає, втрачаючи сенс.
І птахи, що вже сплять, і струмок, що недалеко, і легіт , і сосни, і друзі, що в п'яти метрах від них.
Лиш вони зараз важливі.
Лиш вони зараз живуть, відкривачи для себе нові рамки й закони Царства .
Вони різні, мов Інь та Янь. Вони настільки ж і однакові. Зрозуміти дано не всім. Так як і Чонгука з свічкою, а Техьона з запахом душі .
Таргани під радісні крики відкупорюють пляшку найкращого алкоголю, адже знають:
З цього моменту і назавжди, їх фетіль горітиме вічно, освічуючи собі шлях серед зірок в очах такого близького чоловіка, що любить палити цигарки з вишнею, розсікати повітря сталевим конем , і звісно ж свого Гу.
