Якого кольору наші душі? Які вони на смак, запах? Якої форми?...
Техьон одного разу, ще в дитинстві, запитав у вічно заклопотаної мами який вигляд має його особистість. Вона помружила на хвилинку очі, похитала головою, і відмахнулася рукою від дурних, на її думку, запитань.
З того моменту, його цікаві очі, що всюди шукали щось чарівне, стали звичними. Більше він не турбував маму такими нісенітницями. Та й інших дорослих теж. І все ж, не міг цей хлопчина відмовитися від цієї істини. Хотів знати, хто він, де його місце, якого кольору його душа...
З кожним роком Техьон все більше й більше ховався за масками. Ночами лиш дозволяв собі бути собою. До ранку не спав, обдумуючи, які на запах і колір думки його оточення. Адже хлопчина ріс, і ці питання заповнювали голову все більше й більше. Настільки, що він й сам почав плутатися, чого він хоче і яка його мета у цьому світі.
Душу ж, свою , бачив у чорному сталевому тілі, з вишневими вставками, його байка. І не зрозуміло, чи то він залізного коня вирішив пофарбувати кольорами своєї сутності, чи той вже по задуму Всесвіту незмінно був таким.
І лише з Чонгуком, тієї жовтневої ночі, він відчув, що не один. Що не лише він картав себе схожими питаннями, не лиш він асоціював себе з предметами й запахами. І що колір думок Чонгука напрочуд теплий, як м'яке полум'я свічки серед темної ночі в самотній кімнаті. І чорт його забирай, але з Чонгуком було так комфортно і тепло, наче створені вони були з одного матеріалу, наче сутності їх, говорили їхніми ж очима, наче ємність їхніх душ, їхні тіла, не одне тисячоліття вели нескінченний вальс .
Кожного разу як бачив його, серце заходилося в танок від радощів, від почуття того, що його зрозуміють і приймуть.
Адже, Те був незвичним. Звісно ж, якщо знати його. Його оболонка кардинально відрізнялася від реальності його сутності. Грізний, розбишакуватий і невихований байкер, що змінює партнерок як рукавички. Насправді ж, він був до біса чуттєвим, лиш ховав це глибоко, щоб не докучати. Не ділив людей по статі. Лиш по кольору й смаку їх душі. Йому було начхати, чоловік ти, чи жінка. Лиш би дух твій не смердів протухлими яйцями й гниллю від твоїх же вчинків.
Він любив людей, та не достатньо, щоб довіряти їм. Він відчував людей, та не достатньо, щоб відкритись. Він любих їх тіла, та все ж недостатньо щоб покохати їх душі.
Крім Чонгука.
З ним все стало по іншому.
Він довірився йому. Він йому відкрився. Він його покохає.
І душа його запалає їх вічним полум'ям, на смак і запах вишнями стане, воском серце своє випалить і в підсвідомості посмішку його вуст і очей вигравіює.
Одним цілим буде.
Воз'єднається врешті знову у світі живих, де розділила їх доля після Царства Моногамних.
Ну а поки, він свої смоляні очі, із примісом вишні, від жаданих губ відірвати невзмозі.
