В моїй смерті лиш моя провина

Кава і табори

Розчинна кава гірчила, а дим від догорілої свічки був теплим. Аня сиділа навпроти нього, спершись на груду поштових коробок, які на диво, ще не погребли їх під своїми паперовими черевами, і мотала на палець короткі, попалені дешевою рожевою фарбою, пасма.

— То він з тобою й говорити не захотів? — вона не відривала важкого погляду карих очей від щербатої кружки на засмальцьованому столику. Кирило дивувався, як Агеєві взагалі змогли занести його крізь вузькі двері на балкон.

— А чого йому зі мною говорити? — Кирило криво усміхнувся. Він завжди криво так робив. Часом йому здавалося, що звичайно усміхатися він просто-на-просто не вмів, ніби це уміння було вирізано на генетичному рівні.

— Ну, — Аня затнулася, — він твій дядько і міг би...ну...не знаю — посприяти тому, аби батьків відіслали на лікування.

Кирило зітхнув й відвернувся до вікна. Осінь добігала кінця, поглинаючи під гладкими ртутними хмарами місто й виштовхуючи поодиноких у вранішній час перехожих в холодну зимову реальність. Заплющ очі, простягни долоню й тебе вирве з затишної квартири, просякнутої цигарковим димом та випічкою, й викине під дрібні льодяні краплі, що за кілька днів обіцяють перетворитися або на повноцінний сніг, або на жахливий зимовий дощ й застигати прозорим губним покровом на проводах і деревах.

— Одинадцять років тому йому було якось байдуже на смерть племінниці, ти думаєш щось змінилося? — безсило кинув Кирило й відсьорбнув напівпрозорий напій й поморщився — Анькині батьки ніколи не уміли обирати каву.

Жили Агеєві небідно. Краще, навіть, ледь не половини їх однокласників, але якийсь ще радянський пунктик стосовно кави й гречаної крупи у них залишився. Тільки якщо першу вони економили настільки, що ставало лячно, то від масштабів закупки другої погано ставало навіть ласому до неї Кирилові.

— Не знаю, — Анька знизала плечами й надпила огидну темну жижу зі скляної чашки.

Дощ за вікнами набирав сили. Це вже були не несміливі дрібненькі краплини, що весело перегукувались між собою, ударяючись об шибки й запрошуючи прогулятися під їх ніжні перестуки до магазинчику чи ларька. Це були величезні водяні грудки, які намагались пробитися всередину через слабке скло на радянському ще балконі. Гуляти під такими вони з Анькою не ризикували навіть влітку, — стачить тільки промочити ноги, як в той же час підхопиш простуду.