В моїй смерті лиш моя провина

Мораторій

Холодні злі краплі падали йому на обличчя й зливалися в переривчасті струмочки з теплими, солоними. Він змушував себе не плакати останні кілька років. Мабуть, з того дня, коли зламав ногу, або й ще раніше, коли суд не дозволив бабі оформити над ним опіку.

Зараз він розумів, що він того, аби його виховувала Валентина, нічого б не змінилося. Хіба що він так же само соромився б своєї орієнтації, як соромиться свого кольору очей чи жебрацького одягу. Витягнуті вперед руки невимовно тягнуло. Ніби разом з кров'ю з нього витікало не лише життя, ніби разом з нею з нього намагалися витягнути усі почуття, а на додачу ще й судини.

Він відкинувся на стіну вентиляційної шахти й дозволив дощеві розчинити його у собі.

Кілька місяців тому він був щасливим опинитися тут. Він хотів показати це місце комусь дорогому, кілька місяців тому він палав яскравим полум'ям. Він тоді уважав себе свічкою. Але, свічка тане повільно, довго, наче дійсно має час, щоб жити. Кирило не був свічкою. Він не міг розвіяти темряву, що зібралась навколо нього. Не міг огорнути нікого теплом свого подиху й спіймати з пітьми нечітких обрисів затишного помешкання.

Максимум, чим був Кирило — це сірником. Зі свічкою в нього було спільним лиш те, що він, як і свічка, повністю готовий до свого ганебного кінця, до свого останнього подиху. І хай би там як не тягнуло руки й не свербіло у грудях від жалю й туги.

Сірники згорають настільки швидко, що не встигають зрозуміти: горіли вони чи ні. От так і він. Він не знав: жив він чи просто існував, очікуючи слушної миті, аби спалахнути востаннє й розсипатись попелом на брудному, залитому кров'ю й дощем руберойді.

Сірники спалахують на кінці перед своїм останнім видихом, наче намагаються оскаржити рішення Долі. Наче намагаються довести щось. Незрозуміло, собі, їй чи всім іншим... Майже так само відбувається з людьми. Це він зрозумів, коли дійшов висновку, що його сестричка також була сірником.

Одні живуть повільно й довго. Вони ледве тліють, як придушена в душному приміщенні свічка. Так й помирають, цілком задоволені розмірністю прожитого життя, або ж незадоволені.

Інші ж — живуть швидко. Дають свій різкий, майже болючий від яскравості спалах й відразу ж тухнуть, так і не зрозумівши нічого до кінця. Так і не змирившись з тим, що їм взагалі довелося жити. От тільки якщо Іринка зробила свій вклад в його життя і дитинство, освітила шлях своїм близьким, то він став отим попелом, навіть ніколи по-справжньому й не горівши.