В моїй смерті лиш моя провина

Палкі наче сонце цілунки

Весна неймовірно чудовий період. Ще вчора безжиттєві вулиці, сковані кригою й снігом, сьогодні зеленіли молодою травою й привітно схилялися набубнявілими бруньками плодових дерев. Весна в їхньому місті була мальовничою, тихою, наче візит до далекої родички за місто, яка завжди заварить солодкий чай й принесе корзинку з печивом.

Кирило вийшов з академії в піднесеному настрої. Сьогодні він нарешті здав дипломну роботу. Залишалось лише кілька іспитів і він зможе додати до документів на вступ диплом про художню освіту.

Сонце приємно зігрівало задубілі від нервування пальці. Воно виблискувало й всміхалося викривленою усмішкою з гладкої поверхні все ще частих для погоди калюж. Мине кілька днів і від них нічого не залишиться, як не залишилось нічого від снігу, окрім приємних спогадів та невеликих крижаних купок, що ще збереглися в закутках дворів.

Сьогодні вони з Анькою й Сенькою збиралися відсвяткувати його випуск. Анька досі була шокована різкою зміною у їх з Сеньою стосунках. Та вона швидко звикала. Не сказати, що Кирило сам добре розумів, що відбувається, але його влаштовувало вже те, що він може цілувати того, хто йому подобається й з нього більше не знущаються в школі. Це відчувалось так, ніби разом з річковою водою з нього зійшов великий камінь, що тиснув на груди й не давав вільно дихати.

Кирило досі не міг збагнути як так вийшло, що жорстокий жарт однокласника обернувся для нього тим, що він має. Тим, що вони з Сенькою мали приховувати, але від того це було навіть більш цінним.

— Ну що, як захист? — запитала Анька, щойно Кирило показався в дверях закинутого цеху на верхньому поверсі старого заводу автомобільних шин. На ній були темно-зелені джинси й чорна кофта під горло.

— Здав, — відповів Кирило, легко обіймаючи її за талію й нишпорячи очима кімнатою.

— Твій таємний Ромео сказав, що затримається. Йому треба занести ліків бабці, — поспішила пояснити Анька, помітивши як знітився Кирило. — Хто б подумав, що насправді він вже й не такий гівнюк.

— То ти його добре знаєш, — усміхнувся Кирило.

— Ага.

Анька схопила його за руку й поволокла в середину цеху. Там, між двома бетонними перегородками, що ні з вікна, ні з входу їх було б не видно, розстилався товстий радянський килим з жахливими чорно-жовтими узорами. Було помітно, що Анька спершу розгорнула черевиками місце, а потім вже кинула його поверх — купки нерівномірно розкиданого скла й будівельного сміття вказували на це.