В моїй смерті лиш моя провина

Комірчина

Батько намагався до нього дістатися вже майже годину. Він стогнав, кричав і колошматив у двері, поки десятирічний Кирилко тиснувся до мішка з картоплею у комірчині, на яку вони з сусідами переробили балкон.

— Вилазь! — гаркотів старший Мальцев, ударяючи в двері так, що було дивно, як бочка з борошном, якою Кирилко підпер двері, не відлетіла. — Вилазь, а то вб'ю, іроде!

Сьогодні їх відпустили з уроків раніше й вдома Кирилка чекав неприємний сюрприз. Він увійшов у двір будинку й ледь не налетів на карету «швидкої», його обгавкав старий бездомний пес. А щойно Кирилко відкрив двері окисленим від старості ключем, схожим на рибу-молота, як в носа йому вдарив різкий запах крові в перемішку з горілкою.

Пройшовши на кухню, звідки доносився ґвалт, він закляк від жаху: підлога була червоно-білою від крові та битого скла. Мати лежала без тями, а над нею нависала бригада медиків.

Він не зміг вимовити й слова, тіло зреагувало миттєво. Він розвернувся на місті й кинувся до виходу, але там вже чатувала поліція. Певне, диспетчер «швидкої» повідомив їх відразу після виклику. Вони не випустять його. Не з того, що вони називають місцем злочину.

Розуміючи, що іншого варіанту, як перечекати, поки всі розійдуться, аби піти до бабусі й розповісти їй усе, немає, Кирилко прошмигнув повз кухню на балкон й закрився на гачок.

Щойно ззовні клацнули вхідні двері й під вікном завила сигнальна сирена, сповіщаючи про тяжкого пацієнта на борті, в двері прилетів перший удар. Батько колотив у них так, що от-от вирвав би гачок або зірвав з петель. Кирилка охопила паніка. Олексій Мальцев і досі часто напивався й траплялось таке, що бив матір або Кирилка, але це ще ніколи не доходило до медиків чи поліції. Він не раз бачив, як мама замальовувала синці на обличчі й руках перед роботою, не раз доводилося й йому самому одягати в ще по-літньому спекотні дні вересня довгі светри з високим горлом, аби в школі не помічали яскраво-фіолетових відмітин — ціни його помилки, ціни життя попри смерть Іринки.

На нетвердих ногах Кирилко підвівся й обійшов сусідську бочку з борошном, яке вони наміняли десь в сусідньому селі. Вона була великою, доходила Кирилкові до стегон, й невимовно важкою. Він присів поруч, уперся в неї руками й посунув під двері. На довго це батька не затримає, але, можливо, алкоголь чи злість вивітряться до того часу, коли це станеться.

Щойно імпровізована барикада стала на своє місце, Кирилко звалив кілька мішків з картоплею на бік й заховався в утвореній ніші. Батько коли вип'є втрачав всіляку здатність мислити й Кирилко сподівався, що коли він побачить пусту комору, шукати його не стане. З того боку почувся глухий удар і все стихло.

— Вона сама винна, — так, наче намагався переконати сам себе, сказав батько. — Вона не мала тебе народжувати. Але її триклята матір, — він вилаявся й харкнув на підлогу, він його слів всередині все обривалося. — А тепер її немає. Моєї доні немає. Немає! Немає! Немає!

Кожне «немає» ставало гвіздком в дах труни Кирилкової любові до себе. Кожний удар об підлогу, що слідував за ним й віддавався неприємним дрижанням в кістках, кожне лайливе слово й злий погляд відтепер стали для нього нормою. Тепер він був точно впевнений, в кому була провина, що Іринки не стало.

Він не знав скільки ще пробув в коморі, чому батька не забрала поліція й що між ними сталося, але тепер він знав головну проблему свого життя. Головну свою помилку — він живий. І з цим він мав набратись сміливості щось зробити.