В моїй смерті лиш моя провина

На мосту

Внизу гарячими шинами шелестіли мокрим асфальтом автомобілі. Сонце вже сіло й небо зафарбувалося в холодно-золоті кольори, розбавлені вкрапленнями синього й ледве помітних з десятого поверху зірок в тих місцях де металеві хмари не спалахували болючим опіком.

Дощ став лити з подвоєною силою й під ногами в Кирила утворилась калюжа. Вода змішувалась з кров'ю, промочувала старі, затаскані до стертої підошви, кеди й огортала липким страхом ступні.

Він коротко всміхнувся яскравому спалаху й стиснув в слабких пальцях лезо. Краї ран були рваними, але не достатньо глибокими. Він не хотів аби це продовжувалось довго. Він не хотів аби спогади продовжували слідувати за ним в його забутті й знову притиснув метал до руки.

Кілька тижнів минуло з їх останньої розмови з Сенею. Кирило відбув своє покарання, а в школі до нього вже не чіплялися. Аньці це здалось досить дивним, але нічого відповісти на те здивований Кирило не міг. Він не очікував, що Горький, який щоразу обіцяв зупинитися якщо він слізно попросить, на цей раз дотримає свого слова.

Він уникав його. Кілька разів вони перетнулися в коридорі і Сенька, ніби не помітивши там однокласника, пройшов повз, не відволікаючись від смартфону. На фізкультурі змінився місцем з Пашкою й тепер їх шеренга нагадувала не рівну лінію, вишикувану за зростом, а старий паркан, збитий із будівельних відходів. Після занять нападки теж зупинились.

— Король вирішив залишити тебе у спокої? — запитала Анька, коли четвертого дня Сенька не те, що не відреагував на голосну музику на старому андроїді Кирила, він навіть не подивився в їх з Анькою сторону.

— Можливо, в нього нарешті з'явилася гордість? — максимально байдуже, наскільки був здатен, сказав Кирило, знизавши плечами.

Анька голосно засміялась. Її сміх був схожий на сотні маленьких дзвіночків, що дзвеніли в церковному хорі на Коляду. Раніше б до них пристали з чого вони так сміються, але тепер Сашка з Пашкою лиш кинули неприязні погляди, а Катька фиркнула й пересіла за парту до Сені.

— Або щось замислили.

— Він обіцяв, що сам мене уб'є, — відмахнувся Кирило. — Може ще не придумав, де заховає труп?

— От за що тебе люблю, Кіра, так це за те, що ти такий оптиміст, — Анька всміхнулась й легенько стукнула його кулаком в плече.