З уст живих

Розділ 4: За 200

- Як вас звати, міс?- спитав мене один із поліцейських Китаю.
Нас оточували червоні й сині вогні поліцейських, пожежних машин і швидкої допомоги. Всі відходили від шоку, що нам дав політ у Францію. Хтось плакав від радості, усміхався... і є навіть такі кадри, які кланялися своєму богу перед всіма.
- Я Мітсукі...... Смерть.
Ну, а що? Я його "дочка", тому фактично я переймаю призвіще.
Небо давно покрилося хмарами...вони б мали насилати  смуток, але для виживших , вони  навіювали  спокій, утихомирення. Кінець чогось старого.
І справді, через таку  подію  багато хто захоче змінити своє життя або й змінить. А моє уже перевернулося вчора.
- Де ваші батьки, пані см... Смерть?- пильно подивився на мене слуга порядку.
- Я тут. Проходив мед-перевірку.- раптом я почула голос Домініка.
Він стояв з ліва від нас . Подряпини зникли, залишивши сліди крові на майці і сажу від згорілого двигуна. Він був знову заплетений у кінський хвіст, разом з косичкою. А металева резинка була на місці.
Я зрозуміла на що було подібне то кільце, яке оточувало Домініка. Це була та ж сама резинка, тільки більших розмірів. Я про це здогадалися,  бо руни були такі ж самі.
Я хотіла закричати на нього. Спитатися: що з Бакенеко? Де воно? Як ти? Чому ти був напівскелетом? Як ти зміг зупинити літак ? І де ти шлявся?
Але я зрозуміла, що ці питання треба, залишити на потім, коли відійде поліцейський, а тоді він буде закопаний заживо моєю допитливістю.
- Ви її брат?
- Ні, я  опікун.
- Але ж...
- Мені досить років для цього. - пильно подивився Домінік на поліцейського.
- Тоді заповніть документи, пред'явіть паспорт і білет. А дальше, Китай потурбується, щоб ви дісталися Парижу. У вас є страхівка?
- Емммм.... можна питання задати пізніше? Ми двоє ще не відійшли від цього всього. І нам потрібно поговорити, як сім'я.
-  А ? Так звісно...але обов'яз..
- Так-так. - перебив його Домінік
Слуга порядку, пішов до інших. А Домінік встав переді мною. І подивився суворим поглядом.
Я зрозуміла, що зараз буде або нудна лекція про те, чому я встала і пішла до пілотів, або роз'яснення того всього що сталось, хоч це малоймовірно.
Домінік закрив очі і зітхнув.
-  Давай задавай свої запитання. Я готовий.- хлопець розкинув руки, ніби йшов на розстріл.
  Ого, це нарешті сталося! Він сам сказав їх задавати. Видно падіння з літака пішло йому на користь.
- Але спершу, ми маємо звалити звідси, тому що я витратив всі  свої сили і не можу керувати їхніми душами, свідомістю. Тому ніби існуючий паспорт і так далі не прокатить.- розбив мої сподівання Домінік.
- Але пообціяй що все поясниш!
- Добре, добре.
- Тільки одне питання зараз можна?
- Тільки одне. - уточнив Домінік.
- Як люди це бачили? Твій бій з Бакенеко і вбивство чотирьох людей пазурями кішки.
- То те гімно із родини кошачих вбило чотирьох людей?!
- Та, коли видряпувалось до тебе, щоб накинутись. Ти ж бачив, що воно повзе по літаку і залишає сліди від кігтів? Так ось воно просторомило стіни і чотирьох людей, які сиділи біля вікна.
- А я думаю чого смертю пахне... ясно...
- А ти що, коли сидів у мед машині, не побачив, як трупів виносили?
- І як ти могла подумати, що я сидів на колінках у якоїсь медсестри , і чекав поки мені вколять енергетик або щось такого?
- А де ти шастав тоді?
- Етее, це уже  четверте питання.
- Але Домінік... швидко відповідай  і все.
-  Приводив себе у порядок.
- Але я чула крик.
- А хто знає, а можливо я мазахіст?
- О жерці, це так гидко...
- Крик був через те, що я поламав ногу, коли зупиняв літак , але чудо-водичка не підкачала. А одну я вивернув, тому мусив вправити. А ще я замітив, що у мене...
- Добре, ясно... не треба мені таких подробиць. То як люди відреагували на це все? Що вони бачили?
- Кожний бачив те в що вірив. Скоріше за все, люди розкажуть, що терорист підклав бомбу на літак і взірвав лівий двигун. А потім вбив чотирьох невинних для показу своєї сили. Ну й щоб вижити, вистрибнув із парашутом з літака і скрився. Ех...Люди  завжди небезпечні випадки скидають на терористів або на природу, і всі в це вірять. Ех...тому так і є.
- Але ж у черепах жертв не сліди від пуль, це не логічно.
- Люди бачать цей світ в загальних рисах. Тому якщо кров і  дирка у черепі нагадує тільки вистріл у голову, вбивство, то так воно й буде. Вони живуть на теоріях, своїй вірі, фантазії. Без них, людство  було б ідеальним, без емоційним, сірим, але справжнім. І нас б не існувало.
   Після цих занадто філософських слів, Домінік витягнув чорний телефон. Заді нього, була біла позначка...така сама попадалися на рукавицях і на резинці сина смерті.
Це була вертикальна лінія, в низу якої три розгалуження, як перевернутий тризуб.Я ще не бачила такої марки телефону.
Хлопець набрав чийсь номер.
- Привіт... ем... не могла б ти мене виручити ?
- ТИ ІДІОТ ЗНАЄШ КОТРА ГОДИНА??- почувся злий,  жіночий голос із телефона.
- Ну, Шендєннн...поможи... - почав скиглити Домінік.
- Що тобі, нещастя, потрібно??
- Ех... і як до вчителя звертаєшся?....Жах.
- Я зараз скину трубку і виключу телефон. Ближче до діла.
- Шені, можливо ти знаєш когось із Китаю, що міг б  переміщатися  у просторі.. або ти сама могла б підкинути, якось.
- І як ти це все уявляєш?
-  Ну, припливе якась хмаринка і віднесе нас.
- О жерці!  Ти вже дорослий давним давно, а ведеш себе так, ніби цей світ дуже простий. І варто лише уяви, щоб керувати силою.
- Ну так і є)
Я почула великий вдих. І хтось ніби тихенько рахував, щоб заспокоїтись.
- Куди. Тобі. Треба?
- Нам потрібно до Парижу і у Аталанту, бо ми розбилися на літаку, тому всі мої сили вичерпані і я не можу керувати свідомістю, тому будь ласка.....поможи.
- Тепер, ти винен  мені  свою другу нирку.
- Хе-хе так Шені, я розумію, що я багато тобі винен.
Він поставив трубку. І зітхнув.
- Надіюсь, воно прибуде швидко.- Домінік перевів погляд на поліцейських, що були за 20-30 метрів від нас.
- А хто така Шендєн? Ти назвав себе її вчителем.
- Ти і вона мої учениці, бо я вас відкрив, і тільки я зможу зробити вас безсмертними.
- Ти ж мене з нею познайомиш?
- Ні. Нізащо. Це не можливо.
- Чого??
- Бо мені не потрібно, щоб вона тебе навчила неповажати мене.
- Домінік,  тебе всі поважали поки ненастав  мир.- почулося щось ззаді.
Перед нами з'явилася темна хмарка десь у 2 метри. З неї доносився тихенький грім. Якщо б вона була у 10 разів більша, була б гроза, а так хіба що потоп для мурашок.
- О, ти його нова учениця? - заговорила до мене хмарка жіночим голосом. -  Мені жаль, що тобі приходиться бути з ним.
- Ви Шендєн?
- Так. Мій батько слов'янський бог грози- Перун, а мати- китайська богиня блискавки Дянь-му.
- Приємно познайомитись. Я Мітсукі відкритий іморталіс.А де ваше тіло?
- В себе дома. Я контролюю хмару своєю свідомістю. Тому ви можете говорити зі мною.
- Тобто ваша душа у хмарі?
- Частинка. Ну що ж, прошу на борт. Якраз для двох пасажирів.
-  Мітсукі, чекай. - Домінік подивився на свої руки в рукавичках.
Вони були чисті. Скоріше за все, щоб не  замастити, він зняв їх перед боєм.
Домінік почав повільно стягувати їх, зі своїх рук.
Я мала теорію, що він їх носить, для того, щоб сховати свої шрами або опіки. Але його руки насправді були без слідів ідіотизму, після якого нагадування на все життя. Де-не-де випирали вени, і трохи його руки були у сажі, як і він сам.
-  Я, на жаль, запасні не взяв. - сказав Домінік, після 10 секунд розглядання своїх рук.
- Нащо ти їх знімаєш?- спитала хмарка.
- Треба Мітсукі .
- Вона із раси Світла??
- Та. А ти що не побачила, що вона має каштанове волосся?
- Я бачу все чорно-білим
- Тобто із раси Світла? І що ви докопатися до мого волосся??- була заплутана в цьому всьому я.
- Сядеш на хмарку і я все розкажу, але тобі прийдеться вдягнути ці рукавички.
- Подуй в них.- сказала мені хмарка.
- Подути у рукавичку?
- Так. Бо вони так швидше наберуть твою силу.
- Тобто?
- Еххх... з кожним видихом, доторком, ти залишаєш частинку самої себе, твою силу, але з часом вона вивітрюється.
- А нащо мені давати кусочок самої себе рукавичкам?
- Тобі що видихнути повітря у рукавички важко ?! Що аж така жадібна??- сказав Домінік.
Я різко взяла його "одяг  для пальців" і подула в них.
- Радий??
- А тепер вдягни їх.
Я зітхнула і виконала його примху.
- Вони завеликі.
Але раптом вони сіли в обтяжку на мої руки, А руни на ній стали не чорного кольору, а рудого.
- Ого...
- Тепер сідай на хмарку.  Тільки тобі прийдеться уявити, що на ній можна сидіти.
- Тобто, що вона м'ягка, як подушка.- уточнила Шендєн.
Я не впевненим кроком підійшла до хмаринки і застрибнула, уявивши, що це мягка подушка.
І це спрацювало! Я сиділа на хмарі, вона була матеріальна, а не купка води у газоподібному стані.
- Це неймовірно!
- Тебе здивувало, що хмаринка, як подушка, а не скелети і 3D тіні?!?
- Хе Хе.
Домінік легко застрибнув і схопився за клубочок диму, як поводок.
- Но!!
-  Хмара тобі не кінь. Ідіот!!- закричала Шені.
І з таким веселим початком ми різко взлетіли у небо.