З уст живих

Розділ 7: І це було...

Хмм... щось дуже холодно.. У хмаринці було ж тепло...
Я відкрила очі.
І краще б цього не робила.
Перед моїми очима були різні, змазані кольори. То білий, то голубий. Мої вуха закалав вітер, і я чула тільки його різький шепіт.
Я падала.
Тобто я падала ?!?!?
Попробувавши обійняти себе, щоб зменшити біль у руках, я зрозуміла, що це було майже не можливо. Треба було прикласти багато зусиль, щоб зробити це.
Мої очі сльозилися через вітер і страху смерті.
Я хотіла зробити глибокий вдих і видих, але навіть прості ковтки повітря давалися мені силою.
Напевно, ще трохи і з мого тіла буде манка.
Я закрила очі.
Заспокойся, Мітсукі, все буде добре.
Ха-ха, добре, добра каша з тебе буде!
Після мого внутрішнього діалогу із писимістичною мною, мене окутало тепло і ніжність. Намацавши волосся, спину(а нище  я не хотіла трогати) я зрозуміла, що мене хтось обійняв.
Відкрила Америку називається.
Я постаралася і привідкрила повіки.
Чорні пасма били мені в лице, а сильні руки обійняли мене за талію. Я з Домініком в обнімку падала на зустріч землі.
Ого... романтика, бляха муха.
А де Тео? Що було тоді, коли ми полетіли з Атланти? Чекайте дайте згадаю:...

- Тобто, ти не зможеш зробити Тео безсмертним??
- Бо той хто відкриває іморталіса може зробити його вічним.
- І хто відкрив мене - ми теж не знаємо.- підвів суть гімнаст.
Ми летіли зі швидкістю світла у хмаринці. Після того як ми поринули у небо, хмарка почала поступово розганятись, тому Домінік впихнув нас у середину, щоб ми не полетіли через вітер.
Ну хоча б , він наголосив цим, що я дуже худа, бо вітерець може мене здути.
Надійся Мітсукі, надійся...
Я сиділа поряд із Тео і це було до чортиків соромно тримати його за коліно. А Домінік либився цілий час, коли ми відвертатися поглядом одне від одного.
- Тео... а як ви познайомилися із Жас? Точніше коли..- спитала я.
- Жасмін батьки забрали у інтернаті США ще до мене. А потім вони поїхали у Швецію, на батьківщину матері. Де й усиновили мене і переїхали пізніше у Атланту.
- Ого як...- сказала я.
- Хм, то твій батько скандинавський бог води... бо ти провів дитинство у Швеції. Жаль, що я вивчив тільки слов'янську міфологію.- побивався опікун
- Так можна в Інтернеті пошукати..- сказав Тео.
- Нуу....та..
- Ось мені навпаки важко знайти хто мій батько, бо у японській міфології купа богів вогню.
- Ну, але ти знаєш свою матір.. До речі, Тео, якщо ти син води і твоя мати була у вишиванці, то це скоріше всього Дана - богиня прісної води, річок і озер.
- Ого.. клас..- без інтузіазму відповів блондин.- вона мені казала своє ім'я, але мене це не зацікавило і я забув. Але я запам'ятав, що вона слов'янська богиня і все.
Можливо, у гімнастичній школі він і був, як могутній король, але у житті, мені здається, це лінивий пофігіст.
Я зітхнула і подивилася на двох хлопців, які теж чуть не падали у сон.
- А якщо ми заснемо, то ми впадемо?- спитав Тео через хвилину мовчання.
- Ну, Мітсукі і я вже спали, і нічого не сталося. Плюс, я думаю, що ми підсвідомо знаємо, що ми лижимо на чомусь твердому і все одно на чому. Тому ми не падаємо
- А...тоді я на бокову, бо все одно нудно.- закрив очі Тео.
Я теж розслабилася і здалася сну.