З уст живих

Розділ 12: "...Хочеш вислухати мій план?"

Чесно... я не знаю як передати словами  це все, що відбувалося. Сказати, що земля, ніби розкололася? Якось страшно звучить.. сказати, що будинки утворили прохід до воріт з міста? Звучить, ніби вони живі... сказати, що бруківка  почорніла ? Ну, це ще нормально. Але блін, це було нереально...
Люди зійшли з почорнілої дороги на нормальну білу бруківку, у бік і дивилися у сторону брами, яка вела у місто. Лавки самі по собі розсунулися і утворився прохід до сцени через половину міста.
Я подивилася на будинки, які оточували нас і на ті, які були частиною проходу. Жителі виходили на балкони, дивилися у вікна, щоб побачити незначну силу тих, хто їх охороняє.
По місті розлилася музика, точніше зачин. Горда мелодія, яка вела до епічної розв'язки. Вона створювала якусь інтригу і порушувала тишину натовпу. Тому що всі дивилися в сторону воріт і ніхто з жителів не зронив ні слова.
Почорніла бруківка ніби пропахнулася озоном і в повітрі стояв запах щойно пройшовшого дощу. Ми пішли у центр натовпу, щоб змогти побачити чому саме дорога від воріт.
- Коли смертні країни святкують, наприклад,  день незалежності, держава показує свою воєнну силу... а у нас, замість показу армії і техніки, це 5 генералів. - сказала Ірин, дивлячись своїми зеленими очима у сторону воріт із легенькою усмішкою.
Повітря насищувалось озоном з кожною хвилиною. А там де була почорніла бруківка, таке враження, ніби в повітрі з'являлися маленькі іскорки і як раптово появлялись, так і зникали.
- Генерал міста Мороку. Дочка Перуна( слов. бог грози і війни) і Дань-му( кит. богиня блискавки/грози) Генерал Лей Шен!- оголосив "срібний плащ", а точніше Данієль, що стояв з правого боку на сцені.
Раптом, брама розпахнулася і в неї зайшла жінка. Вона була від нас далеко, тому я її чітко не бачила, але аура, яка від неї відходила, нагадувала останні хвилини перед бурею, тобто страх перед майбутнім. За нею йшов  загін (15-45)  солдатів у чорних плащах із синіми масками на обличчі. Їхній марш було чути аж до нас. Таке враження, ніби ще не мир.
Коли жінка ступила на чорну бруківку, по ній роздався струм у напрямку сцени. Як дві швидкі змії, він направився до місця виступу і охопив всю чорну сцену у вирі струму. Вони були, як синьо-фіолетові стрічки, які не стояли на місці, а огоротали цілу сцену, роблячи її  пасткою, з якої не можливо вибратись.
Коли вони дійшли, попри розсунуті будинки, на головну площу, цю енергетику відчув кожний. Вона легенько душить, але  тільки захопленням, тому що побачивши красу дівчини і її силу ти не зможеш ніщо сказати, окрім: Вах...
Генерал Шендєн мала європейскі і азіатські риси, так само як я. Білосніжна шкіра, яка відливала голубоватим відтінком робили її чіткі риси ще холоднішими. Чорні тоненькі брови, густі чорні вії і рожеві, як троянди, губи. А волосся її були чорними і відливали синьо-сірим  відтінком.
Вона прекрасна...
Коли лей Шен була на рівні з нами, вона подивилася на мене своїм пронизуючим поглядом, як кинджал....вона знала хто я.
Її  очі були  голубо-сірі, але навіть на відстані я змогла побачити, що в них спалахували маленькі фіолетово-рожеві блискавки. Вони нагадували грозове небо.
Раптом перед нею з'явилися сходи, які вели на сцену і ці сходи не були кам'яні, це були маленькі грозові хмари, які не виглядали, як простий туманчик, а як реальні матеріальні хмари, ніби солодка вата, лиш сіра.
- У мене дежав'ю- лиш зміг промовити Тео, не відводячи погляду від королеви  грози.
І коли дівчина ступила ногою на сцену, на підлозі з'явився великий голубий круг з руною паралельний до землі. І мені здається, що я десь його  бачила. І все б нічого такого, якщо б вирій з  блискавок не збільшився у 100 раз. Електричні змії поступово почали не метушитися і ніби на них вилили азот, бо вони замерзли, або навіть перетворилися в скло, що в природі не можливо. Тепер сцена мала ніби прозору  корону з голубовато-фіолетовим відтінком. Я тепер зрозуміла чому вона була придумана такою простою...
Солдати генерала  пішли за сцену, спершу оточивши її , а потім зникнувши, ніби джерело обтекло камінь. Дівчина піднялася на сцену і встала біля "срібного плаща". Шендєн гордим поглядом подивилася на нас і її лице  було серйозним, і суворим, як хмари що віщують шторм.
- Це не Шені часом? Та що хмаринку нам прислала?-спитала я.
- Ні, це точно не вона - сказав Тео.
- Та? А сила і ім'я теж саме... Хм я втрачаю дедукцію...
- Ти втрачаєш розуміння сарказму і  набираєшся тупості від Домініка - подивився мене син води.
Я не мала часу відповідати, бо чорна бруківка зникла і на площу ступив містер Автограф.
- Генерал Асі тон Анемо! Син Стриги(богиня східних вітрів у слов'ян) і Евра!!!( грц. бог східних вітрів)
Він йшов гордим кроком до сцени. Його золоті очі так само суворо дивилися на всіх. Скули, що робили його ще холоднішим і красивішим. Золоті очі, які надавали його образу прекрасної теплої родзинки, але й в них була ця  стриманість.
За Асі йшов його  загін. Як й притаманно місту життя їхня воєнна форма був срібний плащ, а на їх правих плечах була нашивка з руною, яка була у тон Анемо на  шавроні, нашивці біля серця, що нагадувала дах і стіни будинку.
Але саме цікаве те, що коли вони йшли їхні плащі і волосся розвивалися, ніби був сильний вітер, який ніби йшов від самого Асі, тому що сам генерал йшов як не вчому не бувало.
- О гординя пішла...- прошепотів Тео.
Загін вітру пішов за сцену так само як і загін грози,  а  генерал вийшов на сцену і встав посередині за Шендєш, склавши руки ззаді. Вони двоє стояли, не подаючи ніяких емоцій.
І на фоні суворості, холоднокровності, вишуканої стриманості і ідеалу- вийшов він.
- Генерал Ла Морт ! Син Мари і Діта! Генерал міста Мороку!-проголосив Данієль.
-  Ну, що ж дами і господа! Звісно, я силу маю не дуже радісну, але мертві теж люблять веселитися!- почувся знайомий чоловічий голос.
Бруківка знову перейняла чорний колір і на ній почав збиратися чорний непроглядний туман. Повіяло запахом свіжої землі і горілим, напевно саме перегорілими свічками.
Музика пішла на пік своєї епічності і темна атмосфера набрала героїчності.
І по бокам дороги майже біля людей з'явилися
з-під бруківки білосніжні скелети. Вони  не могли показувати емоції, але вони не були як простий загін: стримані, пошиковані у ряди. Вони ніби веселилися.... плескали в такт мелодії... клацали своїми фалангами пальців, теж під такт, ніби вони могли чути... підскакували і роздивлялися людей... але Домінік підняв руки, опустивши свою голову на груди із божевільною усмішкою і закритими очима, уявляв що буде зараз... а саме те, що всі скелети різько замерли і в темп музики почали йти до сцени і коли ударні завмирали залишивши мелодії головну партію, вони знову робили те, що хотіли ніби живі...
Сам генерал не був подібний на своїх колег... Не защепнутий плащ, не покер-фейс, не пронизуючий погляд, не було тієї холодності... лиш божевільна усмішка, яка заставляла боятися і захоплюватися його безстрашям подивитися смерті в очі...Скоріше за все, тому що він був саме нею....коли він пройшов повз нас, насолоджуючись музикою і усміхаючись, він подивився у нашу сторону своїми рубіновими очима, в яких були іскри життя, ніякого холодного, як кинджал погляду, лиш самодостатність. Йому було все одно, що подумають про нього люди, він діставав кайф від цього моменту.
Старші особи дивилися на нього, як на сина смерті, а діти як на кумира, який тягнув за собою захоплюючі погляди підлітків, однолітків,  тих у кого життя впереді і вони не бояться зробити помилку.
Коли Домінік майже був біля сцени, скелети почали поступово зменшуватись, ніби бруківка переходила у сходи в підземний  світ, бо через смертельний туман не було видно, як і куди вони зникають.
Потім земля створила сходи до сцени. Вони були з чорнозему і з них пробивалися, як поручні, і росли рози кольору очей генерала ла Морта.
Домінік зійшов на сцену вклонився і усміхнувся. Він повернувся і встав на рівні з Шені з лівого боку. Шендєн подивилася на нього і усміхнулася ніби: "ти як завжди."
На що Домінік відповів поглядом: " А ти що очікувала іншого?"
- Він розбавив трохи цю напругу...- сказав Тео.
Я подивилася на сина води, але замітила, що щось стало не так... чомусь світло перемінилося і ми стояли в тіні, а інші жителі навпроти нас, по інший бік дороги, були в світлі, хоч п'ять секунд назад було все нормально.
- Генерал Іларіон!Син Сімаргла( слов'янський бог місяця) Генерал Марей! Син Хорса!(слов. бог сонця, але має і інші ф-нції як і Сімаргл і поділяє свою силу із Дажьбогом)
Всі нащадки слов'ян подивилися  на верх і ми зробили теж саме.
Сонце не було сонцем... воно було прозорою кулею, в якій сидів на троні хлопець років під 30. У нього були рижі короткі волосся і борідка кольору лави... Він сидів, підперши рукою свою голову  і з усмішкою дивився на нас. Він був вдягнутий в срібний плащ, але через те, що від нього відходили жовтогарячі візерунки, що огротали кришталеву кулю  з середини, срібний плащ набув теплого, пастельного, жовтого відтінку. А ззовні кулі не було візерунків і рун, а лиш світло... сонячне світло, яке зігрівало і давало життя...
Це виглядало так, ніби сонце пусте в середині і в ній сидів хлопець, який живив своєю енергією палаючу кулю.
Я повернула голову, подивившись, що було тоді над нами... це був місяць..
Так само як і сонце він був кришталевою кулею, в якій сидів хлопець з темно-сірим волоссям, що було зав'язано білою банданою. У  нього були білосніжні очі з сірими плямками, як кратери місяця.  Він сидів у  позі гопніка на троні, тобто спершись ліктями на свої коліна і дивившись на нас з легенькою усмішкою на обличчі. Він теж мав срібний плащ, бо  він воєнний все ж таки.
І раптом на дахах будинків з'явилися люди в срібних плащах. І всі вони разом по команді зробили крок і дахи покрилися візерунками і рунами, як хвилею. З права від сцени там де було сонце  будинки покрилися переходом:  з червоного до оранджового, з жовтогарячого до жовтого - орнаментом. Холодні білі будинки набули теплоти.
І так само було з лівої строни там де стояли ми. Заді нас будинки покрилися яскраво голубими, синіми, фіолетовими, сірими візерунками і вони покрили не лиш дахи і стіни будинків, а і всю бруківку, площу, дерева. Вони тільки не заходили на дорогу, по якій йшли генерали, там вони й закінчувалися.
Музика розв'язалися і йшла до кінця, але спершу вона мала зробити  плавний перехід... зачин... і ось під нього ступила дівчина від якої віяло божественнлю силою...
- Засновниця міста Життя!
Всі генерали як і жителі приклали два пальці (вказівний і середній) до свого серця і з повагою і усмішкою дивилися на прекрасну діву...
Вона була ростом в 3 метри, що зразу ж казало, що вона не належить расі людей. Її біле  довге мережевне плаття, тяглося і зникало, не мало видного кінця, ніби воно втікало у білосніжну бруківку.
У богині була персикова шкіра, яка відливала срібним блиском. Лице прикривала та ж сама маска, що переходила у корону і ховала її волосся і очі. Було лиш видно губи кольору піонів, що розплились у ніжній усмішці.
Вона пройшла попри нас і я почула як від неї віяло знайомим запахом... таким самим, що за куполом на землі предків ... запах різних духів, свіжості... дивний... дуже... і його зробити в реальності не можливо, тому що всі духи б злилися в хаос запахів і кожний подавляв одне одного, а цей... якщо ти хотів, ти міг відчути різні  духи, різні запахи: слодкі, ніжні, гострі, такі, що чипляли тебе своєю неперевершеністю і вели за собою..
Коли богиня піднялася по сходам, які залишив Домінік на сцену, та зразу ж побіліла. Лиш там де стояли генерали у чорних плащах, зявилися чорні круги з візерунками і рунами.
Жінка повернулась до нас і щиро усміхнулася.
- Я рада вас бачити...- промовила вона.
Богиня не сказала: діти мої, Вельмишановні жителі цього міста або  Доброго ранку нащадки слов'ян.
Вона звернулася до нас, як до рівних осіб, тих хто не відрізняється від неї нічим. Ніби ми давні друзі, чи родичі, які давно не бачилися і чекали цієї зустрічі.
- Я рада бачити вас, не в крові, не у голоді і не у передсмертній молитві. Я рада, що ми змогли об'єднати дві раси одного народу, досягнувши миру з двох Сторін. І кожного свята миру я буду казати, що життя одне і його повернути не можна, а марнувати на якійсь війни, суперечки, бунти, мітинги не розумно. Смертні це розуміють, але й знають те, як і ми, що миру і  порядку важче досягнути ніж хаосу... бо треба бути одною системою, органами, які підтримують одне одного і допомагають. Хах Вибачте,  звісно, за таке порівняння. - сказала безсмертна.
Мені здався цей голос дуже знайомим... ті ж самі нотки...
Всі дивилися на неї і усміхалися. Всі поважали ту,  хто створив і досягнув миру,  а не війни.
- Звісно, я досягнула цього не сама... ми зробили це.. кожний зробив вибір, висновки і свою мету до якої треба йти разом. Тому я дякую вам за те, що підтримуєте досягнуте потом, кров'ю і безсонними ночами ваших предків.
- А можна питаннячко?- почувся чіткий  чоловічий голос, який порушив тишину з народу.
Не можна  було визначити звідки він йшов...
- так, я слухаю.- відповіла здивовано богиня
- А чому, Ви не показуєте нам свого лиця? Ми ж одна система, то чому ми не знаємо яке наше серце?? Ви ж знаєте добре нас.. як звати, як виглядаємо, а ми знаємо лиш, що Ви з раси богів і все.- сказав той голос і по його ноткам здавалось, що ця людина зараз єхидно усміхалась.
По жителями рознеслися "а й справді " і "чому?" Потім більш хоробріші почали питати голосніше.
- Покажіть нам себе!
- А це справді богиня, а не заміна?
- А чи справді перед нами не фальшивка?
- Чому ми маємо довіряти своє життя тому, хто навіть не довіряє нам свою особистість?
Розносились і розносились запитання. Вони ставали дедалі гучнішими і гострішими. Легко почати бунт одним запитанням...
Домінік і інші генерали напружились і нервово погоялали на людей і на богиню.
- Чому ви взагалі нами правите??
- Та хто ви така??
- Слабо личко показати??
Домінік не стримався і відкрив рот для слів, які могли б поранити всіх, припинивши цей хаос, але богиня підняла руку і всі рефлекторно замовкли і причепили свої невтримні погляди до неї.
- Скажіть... я що відома модель, чи актриса, щоб показувати вам своє лице? Я не керую цим містом , не видаю закони. Це все роблять генерали,  я тільки підтримую і підказую їм. Вам треба  лиш знати, що я є, або була. Та й... Якщо ви й побачите моє лице, що зміниться? Світ стане кращим? Мертві воскреснуть? Ви можете не вірити, що під маскою особа, яка створила підпори цьому світу.... ви спитали чому я ховаю себе від вас? Тому що козирні карти викидають останніми. Я знаю, що скривання завжди закінчується плачевно і може бути тою ниткою, яка мене заставить впасти. Але хто сказав, що я  не зможу встати? Одним словом, не робіть тут каші. Ви не керуєтеся мною, а генералами і своїм вибором, тому вітаю вас з днем миру!- сказала вона із легкою божевільною усмішкою, повернулась і всі хто стояли на сцені зникли, залишивши  бунтівників нізчим.
Будинки знову оточили площу, закривши пряму дорогу до виходу з міста. Виступ був закінчений, а міг й продовжуватися, якщо б не допитливість жителів.
Мене зацікавив той безтрашний, який підштовхнув народ на такі питання....
Люди оговтались від такої промови і почали голосно обсуджувати почуте. Потихеньку народні маси  розсосалися з головної площі  по домам, кафешкам, ресторанам і іншим площам з концертами.
- Добре, хто хоче піти на концерт синів Насолода? Вони до речі всі нічогенькі, хоч мені треба вже шукати кандидатуру еххх-сказала Іра не дуже здивувавшись виступом.
- А вони так кожний рік бунтують?- спитав Тео пропустивши її слова.
- Народ завжди не був задоволений тим, що богиня приховує своє лице, але це перший раз коли вони це показали. Але це проблеми генералів і її...то хто хоче пиріжків з вишньою?? Або з полуницею?? Зайдем в мою кондитерську.
  Видно, Іра не цікавилась такими темами. Я хотіла поговорити про це все з нашим брюнетом.
- А Домінік ?- спитала я.
- Я з ним майже не спілкуюсь  тільки через Даїру, тому  лиш знаю, що в 12 вони мають відправитися у Місто Мороку.  А до цього богиня відправляється в роддом і в сімї благословляти дітей.
- А що в Місті Мороку ?
- Я там ніколи не була тому не знаю... але щоб бути там потрібні спеціальні рукавички, які урівноважують негативну і позитивну енергію у вашому тілі.
- Тобто просто так туди не зайдеш?
- Бо  тобі буде погано і можеш померти, якщо будеш там довго находитись так само як і їм у місті Життя.
- Ясно...- сказала я і почала придумувати план- А шкільна поїздка... А дітям, які їдуть туди дають рукавички?
- Ну, так, звісно. А нащо тобі це знати?
- На майбутнє.
- Так ідем в кафе нарешті і там дочекаємося Даїру.- сказала Іра і пішла через всю площу.
Я відчула на собі пронизуючий погляд Тео. Він не був вбивчий, він був : " ти що справді збираєшся це зробити?
Я відповіла йому поглядом: "ну, а що?" Син води зітхнув  і пішов за дочкою Маржани.
Ви спитаєте нащо мені це? Навіщо порушувати правила? Тому що це цікаво.  І боятися нікого. Домінік якщо що заступиться і він відповідальний за нас, напевно,  тому все в шоколаді. А іще, я не хотіла тут сидіти два дні з цьою жінкою. Вона не дуже цікавила мене і не подобалася. Іра не була такою дивною і неповторною як Домінік, чи Даїра, тому я й хочу  ці два дні  провести у бігатні і у пригодах. Відчути цей адреналін. Головне, перетягнути на свою сторону Тео, бо самій страшно...
Я зрівнялася з сином води і смикнула його за рукав.
- Ти зі мною?
Він подивився на мене, знаючи чим це все могло б закінчитись.
- Сама ти не підеш, тому ні.
- Ти що хочеш пробути тут два дні без Інтернету дивлячись на кулінарні передачі або серіальчики?
- Ех, Мітсукі, розумієш, це не просто в інше місто з'їздити, тут інші правила, тому  може це все обернутися плачевно.- зітхнув блондин.
- Ну Теотусік! Прошу! Я виконаю все що захочеш,  просто піди зі мною!
- Придумай до 12 години самий продуманий план, розкажи мені і тоді, якщо він буде ідеальним,  то я дозволю існувати цій операції і бути частиною неї.
- Так, точно!
Блондин легенько усміхнувся.
- Але спершу... Іра, а що ми будемо робити цілий два дні?- спитав у золотокосої Тео.
- Ну, ви самі будете, я просто буду вас провіряти чи ви живі і все.- відповіла золотокоса.
- Ясно... до речі, а чому у Домініка чорний смартфон, а у Даїри білий? Я розумію, що то різні марки, але я якщо подумати логічно, то це зв'язано з расами?
- Ну та, просто чорний телефон може зєднюватися лиш з чорним, а білий телефон з білим. Типу різні сім-карти. А так нічого особливого.
- Тобто біла сімка чорній не подзвонить?
- Подзвонить, але потрібна додаткова оплата, тариф. Все як у смертних.
- Хмм, ясно
Видно Тео  теж складав план.
Ми пішли з площі і йшли маленькими культурними  вуличками. Вийшовши і перейшовши дорогу, ми направились до парку. Зелені дерева були обвішані білими і чорними прапорцями з перевернутими рунами.
- Ір, а ти знаєш що означає руна подібна на тризуб? - спитала я.
- Мир добро і. т. д.
- А перевернутий тризуб?
- Морок зло і. т. д.
- Очікувано.-відповів Тео.
Парк буяв зеленню. Тут прогулювалися парочки і сімї у святковому одягу. Хтось був у вишиванках, хтось був у класичному вбранню. Хтось поєднував і то, і то. 
Подув літній вітерець, сколивавши зелене листя. І заодно, перетворивши моє розчесане волосся у гніздо. Але все ж таки це було ідеально.. люблю літо... Добре, що погоду вибирають і зараз приблизно +26, а то велика жара і спека всіх б повбивала. Виявилося, що це парк атракціонів, бо  на шляху до кафе ми побачили, що з дерев визирало чортове колесо  і стелла. Але вони були в іншій стороні. Пройшовши половину парку, ми опинилися у такому собі міні містечку де були
одно/двоповерхівки з кафе і ресторанами. Таке собі місто для перекусу.
Будинки із  святими закладами харчування були стилю бароко, тому в листві дерев і природи білі поверхівки неймовірно виділялися своєю свіжістю і красою. Ми пішли у глуб містечка до кафе під назвою: " Колосок"
Зайшовши через червоні двері в середину, ми побачили миленьке комфортне кафе. Кольорових яскравих стін подавляла темна українська вишивка, яка була намальована на стінах. Офіціанти впізнали власницю і щиро нам усміхнулася і провели до найкращого столика з диванчиками біля вікна.  На столі у глиняному горнятку стояли колоски пшениці, а на підвіконні були подушки, щоб можна там  сидіти. Комфортно і зручно.
Ми сіли за стіл. Тео напроти нас з Ірою.
Нам зразу ж принесли меню і ми троє замовили пиріг з яблуками і фруктовий чай, бо у нас співпали смаки. Говорити нам було ні про що, бо спільних інтересів з Іриною не знайшлося, а ми з Тео не шарили в кондитерстві, тому, щоб вбити  час я попросила у офіціантів дві ручки. І на серветці почала графлити морський бій. Дешево та сердито. Тео сподобалась ця ідея і ми обоє старались не криворуко розташувати свій флот на клітиночках, які  формою змахували на прогнивші зуби.
Жнива сиділа у телефоні і не зважала на нас, на тих хто перенісся у кам'яний вік.
Пройшло 20 хвилин і нам принесли наше замовлення.
Тісто пирога було ніжним і ніби тануло в роті. Солодка пудра підсолоджувала кисленькі яблучка, змішуючи контраст з пастелью.
У моїй крові підвищився рівень глюкози і мозок почав краще думати, тому цей шанс я посвятила на придумування плану нелегальної поїздки у місто Мороку. 
Приблизно напевно минуло 3-4 години як ми поїли і чекали наших. І ми з Тео змогли на нудитися достатньо. Морський бій кінчився 9:13 на користь сина води. Хрестики нолики 43:67 на користь блондина і чувачі 73:89 на користь кого? Правильно, блондина. Тому я кинула це діло і ми пялились на телевізор, який показував як роблять тут пироги і з чого. Тому ми без пам'яті вивчили все, що там йшлося, бо було на безкінечному повторі.
Власниця кафе нами не займалась, а бігала по кафе, заповнювала документи, одним словом займалася своїм підприємством.
Я вкотре позівнула  і хотіла звалитися на стіл як...
- Ну і ви розкисли, як молоко...- почувся дівчачий голос.
Перед нами стояла Даїра і дивилася на нас, як на калюжі ліні і однотонності.
- Що ти, бляха, робила в школі 4 години?!?!?- взломилися ми на біловолосу, хвилину згадуючи хто це і чому ми чекали її.
- Ми збиралися і відносили речі у автобус.  Але я все вмістила у один рюкзачок, тому я просто допомагала в організації і ще я забула зарядку дома, тому я бігала по місту, як завжди.
- Більшого й не очікували...
Дівчина сіла біля мене і взяла меню.
- Ммм поміняли... а я не бачила що тут є синій чай.- вивчала його дівчина.
- Там ще є навіть апельсиновий шейк, бридотина повна.- сказала я.- І ше є: Соки  асорті, зелений, фруктовий, чорний, ромашковий, манговий, каркаде, жасміновий чай. І....
- Я зрозуміла, зрозуміла, що вам не було чим зайнятись, не треба мені спойлерити меню.
- А дальше що будемо робити?- спитав Тео.
- Я не знаю що ви, але я на екскурсію.
- До речі, а де ви сідаєте в автобус, бо ми хочем вас провести.- спитала я.
-  В Богуславі, типу треба вийти з Навь, сісти на автобус і нам дорога у Київ.
- Коротко і ясно. -відповів Тео з сарказмом.
- Ви щось замовляєте ?- підійшла офіціантка.
- Шарлотку,  але можете це додати в тісто? Якщо треба дозвіл я покличу пані Жниву.- поставила пляшечку з золотою рідиною дівчина.
- Ем... добре- сказала працівниця і забрала пляшечку на кухню.
Краєчком ока Я замітила знайому чорну постать, яка зайшла в кафе. Всі погляди клієнтів заклали на ньому і деякі діти викрикнули: "мамо, мамо там пан Смерть мені страшно...." або " дивись це генерал мороку! Ого..."
- Ну що, як ви?-сказав Домінік, плюхнувшись біля Тео.
- Тобі повезло,  вони на мені відігрались- сказала Даїра, подякувавши офіціанту за принесене замовлення.
- Домінік, а чому тебе діти бояться? Що ти за живодьор? Чи ти у народі прославлений, як викрадач дітей-педофіл?- припустила я.
- А ти б боялася того, кого називають Смертю і він з раси мороку?- поставив зустрічне питання, брюнет.
- Ну ні, ми ж завжди тебе підколюємо і жартуємо з тебе, але досі живі, тому, ні.
- Але ж ви просто знайомі зі мною, а вони ні, тому і трохи страшно бути поряд з холоднокровним вбивцею.
- Тобто з холоднокровним вбивцею??- спитав Тео.
- Смерть вбиває всіх, а ти що думав, дає життя? - скептично подивився на нього брюнет.
Тому й напевно для всіх він є холоднокровним, та й по його шкірі і погляду це теж може сплинути на думку.
- Одним словом, мене в цьому місті не долюблюють ось і все.- сказав Домінік, взявши меню.
- А чому ти не як Шендєн у місті не свого  походження живеш ?
- Генерал по обміну так сказати, типу, щоб жителі мороку знали, що проти них ніхто нічого не планує. І там теж.... а там був, чи є генерал життя?- спитав Домінік у біловолосої.
- Я..я не пам'ятаю, але мав б бути....-нахмурилась дівчина.
- Я теж не можу згадати, ніби все в тумані.... одним словом, через годинку ми відправляємося, тому ми прийшли перекусити і попрощатись з вами.-повідомив генерал ла Морт.
Даїра витягла зі свого рюкзачка гаманець і поставила нам великі копюри.
- Це вам на два дні. На всякий випадок.
Я взяла гроші почала розглядати їх. Вони були всі срібними, а відрізняло їх тільки портрети генералів і відомих письменників. На копюрі 500 живі був зображений генерал Іларіон, а на 1000 генерал Марей. Нам дали 3000 на два дні, але дивлячись, чи це багато, чи мало на їхні грош,  бо якщо прирівняти до доларів, було багато, тому що Тео дивився на цифри круглими очима.
- Дякую, це нам на їду? - спитала я, давши гроші Тео.
- На розваги, щоб ви не здохли від нудоти.- відповіда білявка.
- А в Місті Мороку така ж сама валюта?
- Ні, подумай логічно, якщо тут все срібне і пастельне, то які там кольори.- відповів Домінік.
- Круто...
- До речі Даїр, не могла б ти дати мені свій телефон?- спитав Тео, ховаючи гроші у рюкзак Домініка.
Слава богам, що рюкзак був на землі і ла Морт не побачив його, а то таке враження, що він б мене прибив.
- Нащо?
- Я хочу знайти відповідь на одне питання, а тут інет і мобільний на моєму телефоні не ловить.
- Допоможи ближньому своєму, чи як там кажуть- простягнула смартфон дівчина.
- До речі, а чому богиня насправді ховає лице?- спитала я і до мене прикріпися погляд Домініка.
- Така стратегія ось і все. І на цю тему ми поговоримо, коли ви станете безсмертними.- відрубав син смерті і покликав офіціанта.
- Чорничний пиріг і каву  будь ласка- замовив Домінік показавши, що на цю тему він говорити більше не збирається.
Видно на питання, що до роботи він не буде відповідати. Нічого, нічого, потім розколиться.
Даїра уминула золотий пиріг і почала грати зі мною морський бій.  Наші дві гри закінчились 0:2 на користь біловолосої. Мені здалось, що я тут сама тупа.
Потім дівчина прийнялась грати з Тео і виграла теж  вона.
- Жаль, тут шахмат немає і нард. Треба сказати Ірі, щоб у кожного столика були по дві настільні грі.- проскиглила Даїра, бо ми всі салфетки використали.
Тим часом Домінік доїв чорно-синій пиріг і випив каву. І звісно це був б гріх, якщо б ми не стирили у нього два -три кусочки. Тому він пересів на інший столик від мене з Тео, подальше.
- Ну, що ж Даїр, ідем?- спитав син смерті, підійшовши до нашого столика.
- Агась, ви розплатіться тут за всіх.- встала біловолоса.
- І тут нам принесуть рахунок в 3000 живі- пожартував Тео.
- Зустрінемося через два дні.- не почув його брюнет, усміхнувся і вийшов з кафе.
- Не вбийте одне одного- побажала дівчина і помахала рукою на прощання, вибігши з приміщення.
- Тео, так ти хочеш вислухати мій план?- хитро усміхнулася я.
- З радістю- відповів Тео, поставивши телефон Даїри на стіл.- Нас точно не спалять тим двом.