З уст живих

Розділ 8: Дивно

Ми були ніби у великому дереві. Через Величезні гілки пробивалися хмари, неначе ми були  на кінці самого неба, і скоро будуть виднітися  зорі.
Землю окутував срібний туман, який не давав впевнитись у тому, що під ним щось є.
У центрі цього всього було озеро,    яке розливалося всіма пастельними кольорами і билося маленькими хвильками під нашими ногами, ніби кришталеве. Це було неймовірно і дивовижно.
- Це світла Навь- світ предків і світлої енергії. - сказав Домінік із легенькою усмішкою на лиці.
Я перевела погляд на саме місто, що було за озером.
Воно  було за якимось бар'єром , тобто, ніби каламутне.
Всі будинки були білого кольору і відбивалися від  води. По центрі цього міста була найвища споруда, яка нагададувала своєю формою довгу завивисту мушлю. І на її вершечку щось  блищало. Я не змогла побачити, що саме, бо ми були за 5 км від нього, а я не маю соколине око.
   А повітря тут було таке....ніби різні жіночі духи змішались із ранокою свіжістю. Дивний запах.
- Ідем, живим довго тут не можна знаходитись, бо це земля предків.-окликнув нас опікун.
- Предки?- спитав Тео, у якого в голубих очах палала зацікавленість і життєва енергія.
- Світлі душі людей, які при житті робили добро, або жили спокійним життям і продовжували рід.
- Ого...
Місце було вражаючим, але водночас моторошним, бо сонця не було. Можливо, зараз тут ранок або що...
   Домінік пішов невеличкою стежкою, яка йшла попри озеро, з двох боків.
- І ще, не виходьте за тропу, бо впадете.- обернувся опікун.
   Сама доріжка була у маленьких різноманітних рунах, і якщо подивитися на послідовність,  з якою повторювались ці знаки, здавалося, що це були кроки людей.
Я повернула голову  у бік,  щоб роздивитися гілля дерева.
   Таке враження, ніби по ним, як маленькі  струмочки, текла життєдайна сила. Тоненькі різнокольорові ниточки спускалися і повторювали вигини гілки. Могутність зашкалювала.
Мені здалось, ніби хтось із-за одної великої гілки визирнув хтось срібного кольору..
Місто потихеньку наближалося до нас і через 40 хвилин ми стояли біля  білої брами.
До неї йшов  маленький канал, який був проритий  від озера. Різнобарвна вода якось, але, по середині у низу, проходила крізь величезну  білу браму, що була зроблена для гігантів.
   На брамі була рельєфом зображена історія цього міста. І коли я почала розглядати сцени із життя людей, вони ніби ожили, навіть можливо,  це через ту кришталеву  воду. І тихенько, ніби маленькі хвильки, чи клубки туману, рухались, розказуючи свою казку.
Був епізот, де люди поклонялися Богам. Потім безсмертні кудись пішли  і за ними закрилися ворота. Як натовп залишився сам і як в нього почали кидати каміння. Деяких людей забрали і спалили заживо.
   Зображувалась журба матерів і сестер. Відчай Братів  і батьків...але вони не склали руки, вони взяли  зброю і хотіли йти захищатися, але раптом до них підійшла дівчина з крилами. Вона покликала народ із собою і відкрила їм новий світ. Дала їм змогу жити без страху. Без благань про допомогу і сліз. Потім  сцени  як із простого поселення  виросло місто, воно збільшувалося, змінювалося . І по середині, у центрі, була картина міста, як воно виглядає у сьогоденні. І над ним, ніби огортає своїми руками і крилами у вишиванці,  дівчина, що легенько усміхалася.
Низ був весь в орнаментах і рунах, ніби дальше незнане завтра. Майбутнє.
- Святополк, це я син смерті !-підійшов до дверей опікун і зруйнував моє милування брамою.
- Пароль.-почувся голос із динаміку.
- 998989
- А особливий пароль?- із насмішкою сказав хлопець.
- Слухай, давай не зараз, біля мене двоє новеньких. Не псуй їхнє уявлення про нас.
- Ну, а що? Хай трохи посміються. Чи серйозний брюнет уже це заборонив ?
- Еххх.....-із серйозним тоном і лицем, сказав Домінік-....Колобок повісився.
Із дверей почувся сміх, ніби кипить  чайник. Потім - ніби хтось задихається і б'є кулаком по столі, і помираючий тюлень.
- О жерці! Хахахахахаххахп.- не переставав сміятися хлопець.
- Ха-ха-ха- саркастично посміявся опікун із лицем "що я тут забув?"
- І що, ви зустріли його ? Як Мара  ??? А ти Домінік, як відреагував?- із переривчастим сміхом ледве промовив голос.
- Свят, ти на роботі! - почувся жіночий голос і чоловічий зойк. Видно, дівчина дала цьому Святополку підзатильник.
- Ну все-все, проходьте,- відповів  хлопець і брама зі металічним скрипом повільно відкрилася.
Перед нами постало білосніжне
Місто. Багатоповерхові білі будинки, біла бруківка, біла огорожа. Все білосніжне, крім  рослин. Десь виднілися пастельні машини.  І люди у світлій одежі.
Ми пішли,  по одному, маленькою стежкою, яка залишилася, через те, що канал  йшов по центрі брами. Він виглядав як біла лінія, що ділить дорогу на дві смуги, тільки в ширину,  як доросла чоловіча нога. Канал йшов до міста і поділявся на три менші каналики, що скрилися за будівлями і деревами.
І справді місто було всередині купола, бо тут було сонце і голубе небо. Ніби мало свою атмосферу.
Але ж за брамою зовсім інша картина...
- Вітаю у місті Життя!- весело викрикнув голос,  який ми чули із дверей.
   Русоволосий хлопець з боку сидів за білим столом, який був прикрашений сірими  візерунками. Біля нього був пристрій подібний на касу, багато паперів і чорнильних ручок.
   Сам хлопець мав прості сіро-зелені очі, а світле волосся було підстрижине андеркатом. (Чубчик на маківці))
Він був одягнений у пастельно-зелену  футболку.  І у сині джинси. Його щира усмішка на всі 32, робила його милим живчиком.
Напевно, це Святополк.
- Домінік, ти запізнився, твоя відпустка два тижні тому скінчилася.- промовила блондинка, яка стояла поряд із хлопцем.Її волосся було заплетене у кінський хвіст. Вона була одягнута у синьо-чорну  клітчасту сорочку і у сині джинси, що дуже підходили під її колір очей- синій. Вона виглядала як заучка чи дуже строга вчителька по своїй серйозній фізіономії.
- Оу.... ну думаю мене пробачать....-відповів Домі, підійшовши до стола.
- Всі рівні перед законом, тому  тобі прийдеться попотіти, щоб відробити твій прогул.
- Але я забирав іморталісів! Це важлива причина!
- Ти не у групі провідників, тому для тебе - ні.
- Та ну, Оль!
- Свят, пробий картку нашого пана прогульника і  відміть його.
- Ага...-пробурмотів русий.
Домінік простягнув якусь картку  і Святополк почав детально і повільно робити свою роботу.
- Він новенький.- пояснила Ольга, подивившись на нас своїми синіми очима.
- А ви діти чиїх богів?- невпевнено спитала я.
- Нууу, тут не всі такі круті як ви. Ми з блондинкою одні із смертних, один із наших батьків правнук бога або теж смертний.-відповів сіроокий.
- Оу. Але тоді б вас мало б стати, щоб боги змогли існувати.
- Ей, дівчинко , приблизно є 13 країн, предки яких слов'яни,  і на цю "жменьку" держав є тільки 2 міста, з населенням кожне до 200 000, а смертних тут половина , ти розумієш, що нас замало. Якщо б було все так легко, то боги не йшли на шлюб між різними релігіями. І м...
- Ете Оль, не нервуйся.- почав заспокоювати Святополк.- вона новенька , пізніше багато чого вивчить і зрозуміє. На..- хлопець простягнув опікуну його карточку. - Ти знаєш, що дальше?
- Та, заповнити документи і так далі.- поставив свою пластмасу у кишеню, брюнет.
- Що ж тоді до зустрічі!- помахав нам у слід хлопець.
- А чого Оля така зла?- спитала я у Домініка, коли ми відійшли від них і направилися  у місто.
- Вона просто серйозна. " Зла" - не той прикметник .-відповів Тео.
- Ну, вибачаюсь.-відрізала я.
Ми йшли мовчки і розглядали красу міста. Були будинки стилю модерн, епохи Бароко і Ренесансу.
Зелені парки і білосніжні троянди, лілії.
Ех, Саме місто було прекрасним,  але і такі є на землі смертних.
Точно: тут люди були інші. У всіх було світле волосся і ходили вони всі у пастельних гамах. Тут навіть були люди із кольоровими кінчиками, а Домінік казав, що вони фарбувати волосся не можуть, тому кольорові пасма були натуральними. І очі їхні були не як у смертних... вони були і червоні, рожеві, фіолетові, були пастельних кольорів як і одяг , і ще траплялися очі із двома кольорами й більше, а то й різні.
   Мою увагу привернула пара цікавих  чоловічків, подібних на персонажів із казок. Вуха, як у ельфів низький ріст і карі очі. І біля них літали бджоли. Не дуже дивні, але не такі як усі.
Хто вони?
Ми йшли до центру міста. Біленькі вулички і будинки змінили зелені Клумби. І якщо  подивитися із висоти можна було побачити візерунок, які вони утворювали.
Білі, старовинні ліхтарі супроводжували нас.
Дехто із жителів зв'язував стовпи, між собою, кольоровими стрічками.
Мами з маленькими дітьми несли із собою білі прапорці із чорною руною, яка нагадувала тризубець.
Були такі індивідуми. які котили бочки з алкоголем і наспівували пісеньки.
- Домінік, а що за свято?
- Скоро день, коли дві раси уклали мир, перестали вити сирени, а вижівші солдати повернулися до дому.- відповів опікун, який йшов впереді нас.
- Міг б просто сказати, що день миру.- пробурчав Тео.- І що за дві раси?
- Гмгмгмгм
- Мітсукі, я тут сенсей, тому  промовчи.- хотів зупинити мене опікун.
- Але ти ж не любиш відповідати на запитання-намагалася я відправити його у нокаут.
- Ну, тоді все поясниш йому, коли будете чекати мене.
- Так!- переможно викрикнула я.
- Я тут або лишній, або жертва...-прошепотів блондин.
Ми підійшли до найвищої споруди цього міста. Я подивилася верх і побачила,  що вона переливалася різними пастельними кольорами веселки.
- Вах..-промовила я.
- Такс, ви чекаєте мене тут, на дворі, бо дітям туди вхід заборонений.
- Але ми не діти!- обурилася я.
- Домінік хоче сказати,  що ми неповнолітні, тому нам не можна туди.- зм'якшив вирок брюнету, Тео.
- Сядьте на лавочку, роздивіться навкруги, познайомитеся з кимось, проведіть хвилинку соціального життя, а я постараюсь пошвидше.
- А чому підліткам не можна?
- У вас немає персональної картки, а без неї не пропускають. І видають її тільки старшим.
- Та ну....
- Мітсукі заспокойся.-затримав мене Тео, щоб опікун зміг втекти.
Брюнет помахав нам і швидко побіг до  білої стіни, там де мали б бути двері. Коли він підійшов до  будівлі у притик,  стіна відкрилася, як двері ліфту, і Домінік зник у будівлі.
Через хвилину мовчанки я промовила:
- Те....
- Я не підтримую.-перебив мене блондин.
- Але....
- Нам сказали чекати, тому ми будемо чекати.  І порушувати правила не гарно...Хм цікаво тут є Інтернет.-почав ритися у настройках свого телефону, гімнаст.
- А ви, що спортсмени, не любите шукати пригод?- перейшла я до плану "Б"
- Мітсукі, там і так офіси, і все таке, тому, що нам там роздивлятися? Та й потрібна індифікаційна карточка . Чорт!- він виключив свій мобільний.- я тут не виживу без інету.
Я навколо роздивилися у пошуках жертви,  щоб вкрасти карточку для входу.
Ха-ха у мене Куш!
До нас ішов хлопець років 25. У нього були попелисті волосся, а очі ніби золоті.
Він був одягнутий у сіру футболку чорні джинси і на поясі у нього висіла чорна джинсова куртка.На його шиї був срібний ланцюг.
Він ішов до "білого дому" і на ходу переписувався із кимось по білому смартфону.
"Мітсукі, у нас досвіду мало, але молодість покриє цей недолік."- промовив мій внутрішній голос.
Коли хлопець був за два кроки від нас, я підбігла до нього, підскокоючи, склавши руки заді.
- Вибачте, а не могли б ви допомогти?- мило усміхнулася я.
- Чим саме, юна леді? Автограф?- подивився він на мене своїми золотими очима.
- Ее... Ні. Розумієте, я забула телефон та....
- Ні-ні, якщо не автограф або серйозні справи, до мене дівчинко не звертайся.- гордо відповів хлопець.- та й як неповнолітню туди пустили? Тому це точно брехня. Краще іди із своїм хлопцем у місто, а не стій біля будинку правительства.
- Бє бє бє- показала я йому язик.- гордість вас у могилу зведе, та й блондин не мій хлопець, а друг!- трохи почервоніла я.
- Хм, до побачення, міс.- фиркнув він і пішов до споруди-мушлі.
- М-да, Мітсукі . - сказав Тео, коли я провела спопиляючим поглядом чоловіка.-  по-перше це не дуже мило виглядало збоку, а криво, не реалістично. А по-друге - він показав карточку того хлопця.- поклоняйся мені.- він із гордістю посміхнувся.
- Тео?!?- я кинулася йому на шию і обійняла. Потім почервонівши, я відійшла від нього і взяла із рук карточку.- Але чому ти передумав? І як ти зміг її у нього вкрасти?!?
- Ну...ти так старалася, плюс: той хлопець за свою гордість постраждає. Та й це було легко, бо карточка стирчала з його задньої кишені штанів.
Я хитро усміхнулася і ми направились до стіни.
- А як той попелистий без картки буде?
- Його проблеми.
- До речі, як звати-то його.- подивилася я на карточку, але там було пусто. Проста біла  карточка, а ззаді чорний код.
- Містер Автограф,- відповів Тео і нам "відкрилася" стіна.
Коли ми зайшли у середину зрозуміли, що потрібно бігти.
Чому?Бо по бокам було два віконечка і біля лівого стояв той «пан», який  щойно зайшов перед нами.
Він сварився з працівницею, що  сиділа у середині доводячи, що він завжди має при собі картку. Потім побачивши нас і у моїх руках його пропуск, він почав кричати і показувати це працівниці, і дальше я не запам'ятала що було, бо Тео схопив мене за руку і побіг у середину. Відкривши карточкою двері, які вели у внутрощі будинку, перед нами постала велика срібна зала.
В центрі стояла 6 метрова статуя дівчини з крилами, яка ніби хоче обійняти нас. Вона була вся біла, а крила переливалися різними відтінками рожевого і голубого. Повсюди були білосніжні закручені сходи, які вели по "мушлі" і ліфти. Я подивилася вгору і побачила, що всі стіни, це сходи, які вели на верх. А в центрі, над самою статуєю, сяяло щось срібне . Це було так велично і ідеально...
Я не змогла все детально роздивитися, бо Тео потягнув мене до сходів.
За нами гналися люди у срібних плащах.
вони мали чорний і білий погон. (Нашивки на плечах) Чорний був на лівому плечі, а білий на правому. На Білому була чорна руна, а на чорному погоні, біла. Як дві протилежні за ознаками речі, але водночас однакові по формі і приналежності.
Ця руна зустрічалася на прапорах і на рукавичках Домініка. Треба буде пошукати, або спитати, що вона означає.
Чоловіки мали при собі маленьку срібну паличку, яка була причеплена до поясу їхніх чорних штанів.
Ми побігли до сходів, по яких піднімалися і спускалися люди у буденному одягу, але потім по ним, як хвиля, почали збігати люди у плащах. Видно, всі вони були охоронцями , чи щось накшталт того.
- Чого ми не здали назад???- із ззадишкою викрикнула я.
-  Я хотів відкрити двері на зовню, коли я зразу ж побачив містера Автографа. Але, видно вони заблокували вихід, щоб ми не втекли...
Море "срібних плащів" у главі з попелистим хлопцем, почало нас оточувати, і ми тримаючись за руки,  вибирали план, як втекти і те що могло б бути з нами при провалі.
Домінік, де ти!!!!?!?!?
- Ей, ще один порушник!- закричав один із охоронців.
Всі "плащі" повернулися і у центрі уваги повстала дівчина, яка тихенько кралася із печеням у зубах, а у правій руці вона тримала пакет із солодким.
Якщо б не її теперішня поза і положення, я б сказала, що вона дуже красива.
Вона була одягнута у білий топ, у чорні джинсові шорти й білі кросівки. У неї було біле волосся, і коли я сказала біле, я мала на увазі не світле, не  блонд, а реально біле. Я звісно не бачила, які у неї очі, але риси обличча були прекрасними.
Чорні брови, чорні вії, тоненький милий носик і вуста як пелюстки піон.
Таке враження, що всі діти богів неймовірно красиві, крім мене звісно.
Самооцінка на вищому рівні.
Білявка дивилася на нас здивованим поглядом. Але оцінивши ситуацію, вона випрямилася, із пози шиншили, забрала  із зубів печеня і почала роззиратися:
- Порушник?!? Цікаво де він?Як хтось міг таке скоїти? Ой-ой-ой.
Її почали штовхати до нас захисники порядку, що їй не дуже сподобалось.
- Ейй, я місіс недоторканість! Заберіть свої не чисті руки!!! Нііі,  не розлучайте нас!!! - у неї забрали пакет з рук- Мої печенька!!!Ні!!!
- Віддайте те, що забрали і ваш вирок буде полегшений.- підійшов до нас попелистий і простягнув руку, щоб ми дали йому, його карточку, не звернувши уваги на драму, що була позаду нас
Тео поклав йому на руку викрадене.
-  Тільки не зазанавайся.-процідив крізь зуби блондин.
- У цій ситуації неправі ви, тому  не грай білого і пухнастого, голубоокий. А мене не виставляй злом.
- Генерал Асі,  що накажите з ними робити?- віддав честь один із "сірібних".
- Трьох порушників за двері і написати попереджувальні листи їхнім батькам.
Отже, цей хлопець, який подібний на кіно-зірку генерал?!?!?
- Кхем, тут є проблемка.- сказала я.- Ми іморталіси, тому якщо хочете писати попереджувальні листи богам - прошу.
Я замітила, що біловолоса хитро усміхнулася, чи то переможно...
- Ви іморталіси?!?- спитав попелистий генерал.
- Що чув, тому, думаю, ми тут як б то не простий люд.- промовив Тео.
- Хах. А у вас самооцінка хороша. Я як б то тут теж іморталіс, але ви ще діти, тому ви - ніхто.-перекривив він нас.
- Ей народ,  я звісно тут серед вас точно ніхто.- "залізла у вогонь" білявка.- Але можна я скажу?...
- Ні!- заперечили обидва представники чоловічої статі.
- Кхем, це було реторичне питання. - відкашлялась вона- Ми всі ніхто, порівняно із богинею і тими, хто відав своє життя заради нас, тому, давайте ми все забудемо і розійдемося мирним шляхом.- щиро усміхнулася вона.
- Проповідниця, дідько.- із відразою подивився на білокосу, Асі.- Ну що ж.... вам дорога лиш у мій кабінет, але у мене багато своїх справ, тому хай Генерал Мороку вас обслуговує. Начіпіть на них браслети!- звернувся він до охоронців.
   Від призвіська  того генерала у мене мурашки по шкірі пронеслися.
Хто він такий цей Генерал Мороку??
- Так значить ми вкрали картку генерала...- прошепотіла я.
- Треба було мені не йти на цю авантюру.-пробурмотів блондин.
На наші зап'ястя причепили прозорі браслети, які "прилипли" до наших рук і зникли з виду, ніби їх і не було лиш сіра рисочка по середині зап'ястя: «І».
- Будемо під наглядом, значить....- роздивлялася білокура мітку.
- На сьогодні все, завтра о 7 за вами прийдуть і ви підете допомагати готувати все до свята.-повідомив нам Асі.
- То ми вільні ?- спитала я.
- Ні, ми раби до неділі.- пояснила  білявка.
- Клас.- закінчив Тео.
Нас провели охоронці  з будівлі, і ми залишилися на вулиці.
- Асі,  ти поплатишся за це....Ну що ж... печенька у мене забрали, можна іти робити суєцид.- підвела суть біловолоса.
- Як він може поплатитися, якщо ти здохнеш?- спитав Тео.
- Ааа... це вже зовсім інше, такий сюжет я не розглядала.
- Це не сюжет, а наслідки  відсутності логіки у тобі.
- Так все проїхали, я йду у кондитерську.
- А що ти там забула?- спитав син води, показавши  на дім правительства.
- Ну... якщо по секрету, це дуже складна і довга історія якій 16 років
- У нас є час, не переживай.
- Одним словом. - вона закрила рукою вуста, з правої сторони, щоб ніхто не почув.- ...Я....поїхавша.
- Видно... а якщо нормально?- спитала я.
- У не адекватів нормальних відповідей немає, це не сумісні речі.- знизала плечима дівчина.
- Але ж ти нормально говориш...- прошепотів блондин.
- А як звати тебе?- спитала я.
- Даїра - до ваших послуг- вона поставила два пальця до свого серця.
  Це у неї така звичка, при знайомстві пальці до серця класти?
- Даїра? Хм, а твої батьки хто?
- Хтось.- усміхнулася вона.
- А конкретніше?
- Конкретніше немає. -вона подивилася на годинник у своєму телефоні-Що ж до зустрічі! Побачимося якось, а то треба встигнути до закриття.- вона помахала нам рукою і побігла за калорійною їдою.
- Тут всі такі дивні?- спитав мене Тео, коли білявка скрилася з виду.
- І ми такими самими станем...або стали.- я подивилася на худі Тео і згадала, що він їм поклоняється.
-  Бляха муха,  і чому ми туди пішли...-проскиглив блондин.
- Ну, зате ми побачили що там, так б приблизно 3-4 роки чекали на це.
- Я б почекав.
- Сам допоміг.
- Тебе жаль було.
- Міг б й не жаліти.
- Ти мене винним робиш?
- Це так звучить, ніби я якась стерва, ми обоє винні!!
Тео легенько посміхнувся і почав копатися у телефоні.
Я відвернулась від нього.
Дивний хлопець, як і всі тут.
- О жерці, Світ милий! Повітря чисте!- вийшов мученик на вулицю і з криками туги по волі підійшов до нас
- Ну і як? Що робив?- звернулась я до Домініка, що вийшов із білого дому.
- Ну, як б нічого, слухав нотації за невчасний вихід на роботу і заповнював анкети про вас.
- Нашу біографію? -спитав Тео, відірвавшись від телефону.
- Ага, а потім мені повідомили, що я маю загладити свій пропуск, прослідкувавши за деякими штрафниками, а потім виконати всю роботу за 2 тиждні, які я прокакав, забираючи вас.
- А місяць ти що робив, коли була відпустка?
- Трохи посидів раз у психушці.
- Тобто?!? Хоча я знала, що ти псих.
- Я помилився і розказав все смертній.
- М-да, ти ж казав, що має бути якийсь тест, то як ти міг помилитися?
- Потім розкажу або самі вичитаєте, що це за перевірка. Краще давайте підемо у магазин накупимо їди і я рухнуся у своє ліжко.
- То ми до тебе до дому?
- Ага. Хоча...я б вас кудась запихнув , у інше місце, у гуртожиток наприклад, але нажаль зараз літо.
- Гарний ти тато.- промовила я.
- Правда? Все ж таки "батьківство для чайників" хороша книга.- усміхнувся Домінік.- ідем, побачите, де я живу.