З уст живих

Глава 26: Яке головне правило?

- Мітсукі... ти думала... що мене так легко позбутися?? У тобі ще є темрява, і ти сама це знаєш.

Я позівнула і потягнулася. Дивний сон.
Давно я не відчувала легкість у собі. Повітря було наповнено запахом французьких чоловічих духів, шоколаду, вологістю лісового повітря, яке ще більше тягнуло у сон.
Я сіла і відкрила очі.
Мій погляд впав на білокосу дівчину, яка сиділа напроти мене.
Даїра сиділа у чорних шортах і у білій футболці, а зверху неї був накинутий чорний плащ із руною смерті.
Білявка здивовано подивилася на мене, ніби не очікувала, що я проснуся. Але мене зацікавило, що вона робила до цього моменту. Дівчина перев'язувала руки бинтами аж до ліктя, але ж рана була тільки на лівому зап'ясті..
- Мітсукі... як ти?- спитала вона, повільно сховавши руки у пальто.
- Добре... набагато краще ніж коли ми були у місті Мороку. А де ми?
- Ще у Києві...
- У Явь ?
- Ага...
Я розглянула її. Таке враження, що її очі і справді стали мутними, без життєвих признаків... а волосся у кінчиках стало ніби сірим... чи то прозорим.
- А де наші?
- Пішли відлити- зітхнула дівчина.
- У лісі...? Щось не дуже то вони у нас культурні...
- Мітсукі, ми на заправці- виправила вона мене.
- А що з тобою?- перевела я погляд на руки, які були сховані.
- А це... правду чи загальні риси?- спитала вона.
- Правду.- відповіла я.
- Думаю, після цього, ти не зможеш нормально мене сприймати.
- Даїр, я знаю, що ти мертва, тому не думаю, що мене ще щось здивує.
- Ні.. все ж таки тобі лиш 14... взнаєш, коли прийде час.
- Це твій вибір.
Дівчина подивилася у вікно автомобіля.
Затемнене вікно робило її шкіру сірою, якщо це не був її теперішній колір.
Видно, я витиснула з неї всі соки...
У вікні прошмигнула тінь, яка заставила мене подивитися, що робиться на вулиці. Переді мною постала складена мускулиста статура хлопця, який пив каву у стаканчику і дивився у телефон.
Це був Домінік. Він переодягнувся із сорочки у  білу футболку із англійськими словами: dinner+wine=winner. Я англійської не знаю, але думаю цей надпис пов'язаний із його жартиками і вином.
Був полудень, тому на заправці було достатньо проїжджих, які захотіли у туалет.
- Ми, видно, розділилися, тому у цьому автомобілі крім нас тільки Данієль, Домінік і Тео.- повідомила Даїра.
Напевно, вона встала трохи раніше за мене, коли ми зупинилися, тому теж не була точно в курсі подій.
- Даїр, а як ти з крові могла зробити енергію?- задала питання я, бо була нагнітаюча тишина.
-  Ти ж знаєш, що наші клітини функціонують завдяки енергії АТФ...? одним словом ця енергія це і є наша душа. Всі процеси наші думки  супроводжуються нервовими  імпульсами.. тому можна дати припущення шо це є ми. Найкраще і найбезпечніший варіант відділити трохи душі від тіла - це за допомогою крові. Я тупо забрала енергію у кровяних клітинах і відала тій дівчинці, а її енергію тобі.
- Але ти ж немаєш крові...
- Тому я беру із своєї душі,  із самої себе.
- А як це бути... мертвою?
- Я не знаю як це жити. Тому... не можу порівняти... але мертві, як і живі, мають мати мету, щоб їхнє існування мало хотя б якийсь сенс.- змучено дивилися вона у вікно.
- А яке у тебе бажання?
- Мир на Слов'янських землях...але і є інша, яку можливо ти й сама знаєш.
Знайти її тіло.
-  Це й тебе тримає три тисячі років?
- Дивно правда?- ледь усміхнулася дівчина.
До сина смерті підійшов Тео.
Домінік щось сказав, але йому заперечив блондин, і пішов діалог із запитань і відповідей. Брюнет показав на машину, де були ми, і показав знак:"на місці" або "тут"
Даїра насупилася:
- Вони щось задумали...
- Про що вони говорять?
Дівчина показала знак мовчання.
Підійшов Данієль і троє мафіозі щось обговорили. Почулося клацання замків. Вони нас закрили.
- Вони що п'яні, щоб мене закривати у машині???- розлостилась дівчина, дивлячись на статури хлопців, які пішли від машини.
- Можливо, пішли по-справжньому відлити?
- Ні... вони сказали, що потрібно бути обережними... вони не сказали куди йдуть, але ця хитра задниця - Домінік, точно щось намутила. Після того як я вирубилась він щось дивне згадував про повернення у Явь? Про якійсь плани?
- Ну, вкінці він сказав, що ми повернемося довшим шляхом, а не через Лису гору, щоб то не значило.
- А ну, ще мізками порухай...- нагнулася до мене дівчина в знак уваги.
- Ну іще, що нам демонів не потрібно... але одне слово: "Хоча"  дає нам підставу думати, що це все буде навпаки.
- Лиса гора... демони... він з глузду з'їхав??? Ми ж з ними давно мирну угоду підписали... якщо зруйнує, всі мої три тисячі років коту під хвіст.
- Ідемо за ними?- зловісно усміхнулася я.
- Ніфіга... там занадто багато темної енергії, там локальні прилади виходять з ладу... ми разом не витримаємо цього. Та й я не всю витягла з тебе темну енергію. Піти туди - це як майже зажившу рану здерти: повернемося до того самого результату.
- А це...?- показала я поглядом на сіру коробку із ампулами, в яких була золота речовина. - ти ж мені це колола, щоб урівноважити енергію.
Вона стояла поряд біля Даїри. Видно для того, щоб вона прийшла у свідомість, їй кололи ці ліки.
- Якщо що, я тобі її не давала- кинула мені ампулу дівчина після хвилини роздумів.- випий, але не до кінця...бо уколів я немаю зараз.
Я випила вміст і таке враження ніби це були наркотики. Все стало таким яскравим і кольоровим, ніби яскравість підкрутили до 100%.
Видно, різні методи прийняття цих ліків, мають різний результат і побічну дію на організм.
Я роздивилася салон автомобіля. Чорні шкіряні сидіння, затемненні дзеркала, чорні двері ставали, ніби у пікселях. Деякі червоні, темно-зелені крапочки бігали по основному кольорі. Таке деколи стається коли ти збільшуєш чорну картинку.Тільки це було реально.
Але я замітила ще дещо.. зелену травинку, яка тягнулася назад до дверей. Ніби тікала назад до природи. І вона реально рухалася назад з машини. Чи у мене вже глюки. Я кліпнула і подивилася ще раз туди, але рослини вже не було.
Потім, я відчула свій прискорений пульс. Зіниці розширилися. І захотілося бігти. Просто щось робити, використати цю енергію.
- Кров богів цікаво діє, правда?- зловісно усміхнулася вона- більше не пий, бо згориш, тому що зараз ти нарівні напівбога.
Ось як називаються ці ліки...
- А як ми вийдемо?
Дівчина витягла, із чорного плаща Домініка, ключі від машини.
- Ого... вчасно.. але трохи дивно те, що він носить із собою копію, він ж не вміє водити машину...
- Можливо, щоб вразі чого, вони не були як у американських жахіттях- бити автомобіль і матюкати себе, за те що ти загубив їх.- припустила я.- Особливо, коли заді тебе маніяк з ножем або монстр.
- Хм-м-м, вірно. - клацнула пальцями дівчина в знак згоди.
Ми відкрили машину і вийшли на вулицю.
Запахло мегаполісом. Потом і їдою. А іще вихлопними газами.
Прекрасно.
Даїра поправила чорний плащ і заховала забинтовані руки у кишені.
- Головне триматися разом, не відходи від мене.- сказала дівчина і закрила машину не витягуючи рук, бо то були дистанційні ключі.
Поринувшись у вулицю, ми йшли до зеленого парку... якщо це можна було б назвати ним.
Пройшовши автостанцію з кучою міжнародних автобусів і перейшовши через перехід, ми стояли перед ним- місцем містичної сили.
- Чому тут не облаштували цивілізовану доріжку??- спитала я, ідучи по трав'янистій стежці за біловолосою.
Біля нас крутилися групи туристів і бажаючих побувати на Лисій горі.
- Місце славиться поганою славою... історичних доказів немає, все побудоване на теорії. Тому людей тут лиш тягне язичницьке  капище, де й власне і є вхід у місто Мороку.- пояснила дівчина.
- Так на видноті?
- Я тя прошу, щоб знайти сіджілум потрібно підняти шари землі, листя, бруд, і тисячолітні дерева. А смертним лінь це робити- вигоди немає.- повернулася вона до мене.- Але Домінік не йде до капища...
- Чому?
- Йому потрібні демони, злі духи, а вони водяться на русальчиному і відьменому яру, і на мертвецькому гаю.
- І як ми взнаємо куди саме йти?
- Я чую їхні голоси, вони поряд. Вони ідуть до відьом...
- Я не буду питати як ти так чуєш.
- А я не буду відповідати.
- То що вони хочуть зробити із демонами?
- Розпитати, якщо не допитати.
- Що до чого?
- Що до третьої сторони, бо якщо це Він, то точно всі демони будуть йому підкорятися.
- Накшталт Лякливиці?
- Агась, тільки їх тисячі. Винищувачі мають якісь проблеми, тому їх розплодилося.
- Винищувачі?
- Вони не діти богів, тому ми тримаємося на відстані. Бляха, стільки запитань Мітсукі. Я в шоці.
- Їхня робота утилізація залишків?
- Та, щось типу того...
Ми піднімалися вгору, то йшли по пологому схилі. Зелені дерева закривали сіре небо, яке робило це місце моторошним. Стежка із сухого листя і гілок хрумтіла під ногами, відволікаючи від зловісної тишини цього місця. Подекуди зустрічалася стара цегла, яка заросла мохами і іншими трав'янистими рослинами.
- Я не чую їх більше...-зупинилася дівчина.
- Можливо зв'язок, як на телефонах, обірвався? Абонент поза зоною досяжності?
- Можливо ти права... а...- почала роздивлятися місцевість білявка.- а де ми?
- Даїра, серйозно???
- Та ні... я знаю Лису гору, як всі свої пальці, яких я теоретично не маю, але... це місце... я його ніколи не бачила...
- Хочеш сказати, що раптом виросла нова місцина?
- А чом б й ні. Деколи так роблять, щоб збити зі сліду або перемістити у інше місце.
- А мож у тебе нейрони деякі зникли??
- Ей, я туплю, але не так, щоб забути те місце звідки пішло місто Мороку. Та й взагалі чому ти почала наїжджати?
- Просто, як ми ви....
Я почула шелест листя. Вітру до цього ж не було.
- Як ми вийдемо звідси?-спитала я напружившись.
- Мітсукі, нарешті ми зустрілись.- сказав голос, який був у моїх снах.
Ми почали розглядатися в різні сторони, але нікого не було. Тільки ніби в тінях стовбурів був чутний тихий сміх...до чортиків знайомий.
- Мітсукі, головне тримайся біля мене.- стривожилась дівчина, витягнувши із свого правого плеча білосніжну шаблю. Але вона була вся в тріщинах, ніби могла розсипатися від одного дотику до неї.
- Ой, у тебе замало енергії, яка прикрість...- насмішкувато сказав голос.
- Ой, я бачу, яка прикрість..- перекривила білокоса.
- Я могла б зараз на тебе  напасти, але тут дехто голодний, а ти якраз гарний корм...- придумувала подальші дії жінка.
- Тобі ж потрібна я! Залиши її в спокої.- зрозуміла я.
- Е ні... ти нам не потрібна як полонена... ти нам приглянулася із самого дитинства, тому ми були б раді якщо б ти була нашою союзнецею, а точніше подругою.- сказала жінка
- І чому це раптом???
- Чисті почуття - найсильніша зброя. І ти та, хто володіє нею. А ще у тебе впливовий батько- швидко прощебетала жінка останні слова, і місце помінялося.
- Ми в русальчиному яру.- розглянулася Даїра.- значить мавкам хоче згодувати...
Я побачила тіні біля стовбурів дерев.
Вони приближались.
- А вони часом не чоловіків тягнуть на дно?- підійшла я до білокосої.
- Я чиста світла енергія, як для смертних глюкоза. Тому їм все одно, чи я чоловік, чи жінка.
- І я теж під загрозою...?
- Ця жінка тебе захистить... Мітсукі, роби свій вибір сама...- подивилася вона на мене.- Але послухай мене... ці чисті емоції потрібно ховати, щоб добитися свого.
Зелене волосся злилося із зеленню парку, але біле, порване, мокре плаття, яке прилягало до їхніх мертвих тіл, видавало їхнє місце знаходження.
Сорок пустих очиць впало на Даїру, вони стежили за нами і чекали сигналу.
Їхня голуба шкіра, ніби навіювала холод. А з їхніх посинівших губ текла чорна кров...
- Їжа...- прошепотіли всі в унісон, заповнивши тишу.- як ми давно не їли....
- Даїр, я не можу тебе залишити... - сказала я тремтячим голосом, доторкнувшись до холодної руки дівчини.
- Мітсукі, твій вибір не має бути правильним. Я знаю, що ця темрява поглинала твій розум і всі її залишки у твоїй свідомості. Тобі ж смерть здавалася прекрасною, правда? Я зрозумію, якщо ти підеш за нею... але знай, що я граю на удачу. Тому тобі не варто бути героєм.- усміхнулася вона.
- Але це ж моя вина....!!! Я знову  створила пригоди, від яких всі страждають!!!Чому ти хочеш, щоб я пішла???- казала я і по моїм щокам котилися гіркі сльози.
Я не боялася своєї  смерті... я боялася втратити свою нову сім'ю...
- Яке перше правило?!- підвищила вона голос, щоб розбудити мене від страху.
- Довіряти тобі і Домініку..- прошепотіла я і зрозуміла всю суть плану.
- Молодчинка...- усміхнулася Даїра. Її холодні риси налилися добрим поглядом і усмішкою. Як сонячне тепле проміння зимою. Мутні діамантові очі подивилися мені за спину.
- Ну що ж Мітсукі... ось вона я.- прошепотіла  мені на вухо жінка, яка появилися заді мене.

Що ж це кінець першої книги. Знаю, що дивно, знаю, що багато запитань, але я ж не сказала, що я не буду писати продовження. Звісно, якщо я зрозумію, що воно комусь потрібне😂
Всім, хто терпів мої дурні помилки і ставив зірочки, величезне дякую!!!!❤️❤️❤️❤️❤️ І звісно всім, хто сміявся із моїх тупих персонажів.😘😘😘😘😘