Небо над Хотином

Розділ 6. Такі ви, характерники...

Столицею Лівобережних козаків став Батурин з молодим гетьманом Святославом Кармелюком. Жорстокий, безкомпромісний і занадто чесний для свого положення. Пам'ятаю випадок, коли він власноруч задушив посла правих, бо той мав необережність образити гетьмана. Прийшовши до влади після смерті батька, він розгорнув масштабну військову кампанію проти правобережних. Військовому таланту молодого гетьмана можна було хіба заздрити. Він зміг зробити те, що невдавалось його батьку: відкинути правих аж за Хотин. І це всього лише за рік.
Чорний дим застеляв небо над Батурином, робочі на заводах працювали і в денні, і в нічні зміни, плавлячи метал, для зброї, куль і танків. Щороку зводились нові захисні мури, аби вберегти вцілілі міста. Земля оброблялась, щоб люди не вмирали з голоду. Безробіття не було навіть в часи війни. Святослав знав, що люди воюватимуть краще, коли матимуть що втрачати.
І все ж занадто молодий був гетьман, занадто нестримний. Він і чути не хотів ні про які перемир'я. "Перемога або смерть!", — часто любив він повторювати. Або він гарно вчився на чужих помилках, і розумів, що супроти едиктів він та все його воїнство безсиле. Тож нам довелось винищувати вітроломів та гонихмарників, щоб не допустити нового Хотина. Хиткими домовленостями з правими, ми зв'язали йому руки, марно намагаючись стримати його жагу до війни. Святослав Кармелюк не розгубився. Шпигуни заслані до ворога в тил, характерники прощались з сім'ями і чимдуж неслись до кордону. Артилерія раптово отримала наказ проводити нові навчання. Нова бійня була не за горами...

З мемуарів полковника Сагайдака.
***

Богун.
Більше в окопах вцілілих не виявилось. Доведеться вигадати кількість загиблих для звіту кошовому. Війна війною, а звіти писати треба. Або вигадувати, однаково тепер вже не перевірити. Точну кількість сказати я не брався. Скільки з них мольфари, а скільки звичайні солдати, я теж не міг визначити. Стара з косою погуляла тут на славу.
З, відносно, цілих тіл та припасів довелось позбирати всі можливі цінні речі. Навіть вдалось знайти вцілілу рацію.
Коли я спустився в глибоку яму від снаряду, мольфар, що там був ще дихав. Йому перебило хребет вибуховою хвилею, тож він міг лише лежати на землі, не в змозі перевернутись. Його очі почервоніли від сліз. Шкіра зблідла від втрати крові.
- Не пощастило. — Звернувся до нього.
Він поволі підняв на мене очі.
- Знущатись прийшов? Чи добити мене?
- Це якось одне одному заважає?
Його погляд прикипів до фляги в мене на поясі. Його пересохлі губи затремтіли. Просити йому не довелось, та й він би не став. Мольфари горді. Ростуть вони в горах на заході, і гордість у них як ті гори. Вони не кланяються, не благають про милість і не просять пощади. Я влив йому в рот кілька капель.
- Скільки вас було?
- Це вже не має значення.
Я розвернувся. Довкола лише уламки та рештки, на котрі вже поволі сідають ворони. Таки правий чарівник.
- Зробимо так. Я можу дарувати тобі легку смерть. Просто розкажи мені, що ви тут робили, і чи вцілів хтось?
Він глянув на мене поглядом повним зневаги. Не заговорить таки. Я дістав ніж з-за поясу. Схилився до нього, приклав лезо до шиї.
- Це повинно мене налякати? Такі ви, характерники...
Що ще він хотів сказати, я так і не дізнався. Лезо розірвало шкіру і мольфар захрипів.