Небо над Хотином

Розділ 22. Останні слова?

Богун.

В голові гуділо. Я навіть не зрозумів, що сталось, коли мене відкинуло вбік. Гвинтівка вилетіла з рук і залишилась десь там.
В розвалинах було темно потріскані колони, всюди розбите скло. Все що не з заліза, скла та каменю — давно зогнило.
Автоматна черга повернула мене до тями. Сам Ярополк посипав мене свинцем.
- Де ти, характернику?! — Волав він залетівши в руїни. — Хто ти тепер без своєї рушниці?! Виходь.

Ага, звісно. Для характерника немає нічого тяжкого в безшумності та невидимості в тінях. Він сам того не віддаючи, дав мені перевагу. Я швидко перебігав між уламками стін, дивлячись, як він вистрілює дорогоцінні набої. За поясом в мене ще був пістолет.
- Виходь і я дарую тобі легку смерть!
- Мене не беруть кулі!

Мій голос відлунював звідусіль, тож він не знав де я.
Я ніколи не промахуюсь. І цей раз не став винятком. Його аж вигнуло, коли я вистрілив йому в спину. Наступна потрапила під коліно. Він хотів розвернутись і розстріляти мене, проте я поцілив в зап'ястя. Він заволав від болі, випустивши автомат. Ще одна в груди повалила його.
- Це за всіх убитих тобою характерників.
- Ти не дістанеш мольфара! — в нього з рота йшла кров. — Я відволік...

Договорити він не встиг. Я розрядив йому в груди весь магазин.
***
Вітролом.

Пострілів не було вже кілька хвилин. Невже Ярополк справився? Чи навпаки? Олена була бліда. Сьогодні вона втратила своїх побратимів.

Машина стояла під навісом, зліва від виходу.
- Ти водити вмієш?
Мовчки кивнув.
- Добре! — Олена поцілувала мене в щоку. — Ти знаєш, куди тобі їхати.
- А ти?
- Затримаю Богуна, скільки вистачить сил...
Знову постріл. Олену вигнуло і вона впала мені в руки. Її Погляд дивився в нікуди.
- Я ж казав, що доберусь до тебе! — Крикнув Богун. — Відпусти її! Мертвим однаково — обіймаєш ти їх, чи ні.

Я послухався, обережно поклав тіло Олени на землю. Мої руки були в її крові. Я все ще відчував її тепло. Характерник самостійно перебив кращий загін гетьмана. Один порух його пальця відділяє мене від неминучої смерті.
- Більше не буде нового Хотину! Нічого особистого! Останні слова?
- Небо.
- Це все?

За мить все навколо мене посвітліло від блискавки, що ударила в характерника. Тоді почувся грім.
- Для тебе все.
***
Богун.

Ліва половина тіла заніміла. Ніколи до цього не отримував удар мольфарською блискавкою. Пахло смаленим. Здається, навіть регенерація здоров'я характерників цього разу не справиться. Ходити то я зможу, але слід точно залишиться. Права рука марно намагалась знайти гвинтівку.
- Ти таки вцілів! — Вражено пробурмотів мольфар. — Неймовірно!

Зовсім молодий ще. Навіть натягнутий на голову каптур не міг приховати цього. В голос зовсім юнацький ще, хоч і не без мольфарської зверхності.
- Радий, що ти вражений.

Недооцінив я його таки. Розпинався тут, марно намагаючись передбачити наслідки знищення можливо останнього чаклуна. А тепер лежу на холодній землі, наполовину спалений і борюсь з потемнінням в очах. Заснути перед власною смертю — ще чого не вистачало...
- Доб'єш мене?
- Мої сили вичерпались на сьогодні. А зброю брати я не стану. Зробимо ось що, Богуне. Ти скажеш своїм, що здихався мене.
- Ось здихаюсь і скажу.
- Тоді підеш за мною в Хотин.
- На біса тобі туди?
- Якщо едикт бурі можна начаклувати — його можна й зняти. Ти був правий, кажучи, що нові бурі не зупинять війну. Хтозна, може відновлення Хотину це зможе. Може все, що потрібно це розвіяти сіре небо над ним?

Я промовчав. Він ж не зможе цього зробити? Чи зможе?

Мольфар не став чекати, доки я відповім бодай щось. Мовчки переступив мене і пішов назад до міста. Я хотів перевернутись, але сил все ще не було, тож єдине що я бачив — сіре небо над Хотином.

Кінець.