Небо над Хотином

Розділ 10. Тобі є що сказати?

На війні звичайні солдати не знають з ким воюють. Лише еліта знає одне одного в лице. Для них це наче спорт. Вони вивчають суперників, знають їх сильні та слабкі сторони. Знають зброю, з котрої ті стріляють. Якби не факт, що люди гетьманщини хочуть знищити одне одного, вони могли й потоваришувати на старості років.

З мемуарів полковника Сагайдака.
***
Богун.

Мені снився дім.

Колись я був сином військового сотника, котрий залишив службу задля сільського господарства. В нас був великий будинок, куди вміщались робочі та вся рідня. Батько любив збиратись у великому колі за величезним столом. Ми молились, а тоді бенкетували, слухаючи обіцянки, як наступного року все налагодиться і буде ще краще. Тепер там руїни і чорна земля. Від мого дому залишився лише фундамент, і то не весь. Давши мені довголіття війна забрала в мене будь-який інший зміст.

Спалах блискавки змусив мене прокинутись. Небо не передбачувало такої погоди, значить це мій любий друг втратив обачність. Я ближче ніж гадав. Швидко зібрався. Гвинтівка була в руках. Патрони в магазині.

- Всевишній, направ мою руку, щоб не схибила вона.

Ноги несли мене вперед. Достатньо лише розгледіти контури і я поцілю його...

Ворожа рація зашипіла.

- Гей, виродку! Ти ж чуєш мене, правда?

Я зупинився, закинув гвинтівку на плече. Занадто темно.

- Знаю, що чуєш.

Голос належав комусь іншому. Ще мольфари? Ні, ті тримаються гордо, зверхньо, а цей просто виклично. Зняв рацію з пояса.

- Тобі є, що сказати?