Небо над Хотином

Частина третя. Розділ 15. Все, що завгодно.

Війна між двома половинами гетьманщини почалась близько сотні років тому. Якраз через п'ятдесят років після ядерного сонця, котре стерло всі тодішні держави з лиця землі.
Покійний гетьман не залишив після себе спадкоємців. Не встиг. Занадто зайнятим він був, вибиваючи дикунів зі східних гір, та вчиняючи геноцид західним та північним сусідам. Ціла південня країна бусурман була стерта з лиця землі. Характерники перевернули догори дриґом весь материк, не жаліючи нікого. А де не справлялись вони, приходили мольфари та насилали едикти. Страшні бурі могли змести будинки з лиця землі, що вже казати про людей...

Августина Пономарено: "Початок кінця".
***
Вітролом.

Ярополк видер в мене рацію з рук і вимкнув.
- Він ловить тебе. Хоче, щоб ти зробив якусь дурість. Так ти видаси нас йому.
- Я не зрадник! Яке він має право...
- Богун скаже, що завгодно, аби ти припустився помилки. Йому всерівно насправді, покину ти їх, чи ні.
- Він перевіряє тебе на міцність, - втрутилась Олена.
Це слабо допомогло. Я забув про страх від гніву. Руки тремтіли від бажання спопелити все навкруги. Але вони праві. Більше я нічого не говорив.
***
Богун.

Під вечір я вибрався на один з хмарочосів, щоб скинути з себе протигаз. Бетон погрозливо тріщав під ногами, але вибирати не доводилось. Не йти ж навмання. Повітря тут було чистіше, проте якесь затхле, ніби мертве. Не знаю, як передати інакше.
Довелось зручніше вмоститись на бетоні з гвинтівкою напоготові. Рано чи пізно, вони здадуть себе...
- Ти тут?
Я й не помітив, як задрімав. Рація зашипіла, привівши мене до тями.
- Тобі конкретну локацію скзати? - Я глянув крізь приціл. Нічого не видно.
- Я не знав, що вони живі. Все, що я бачив це відірвані кінцівки. Я не знав, чи вцілів хтось.
- Незнання не звільняє тебе від відповідальності.
- А як тобі було добивати поранених?
Цього я чомусь не чекав, тож на мить замислився.
- Ніяк, якщо чесно, але наказ є наказ.
- Наказ добити поранених?
А мольфар не дурень. Мабуть Ярополк пояснив, що питати. Знає, що козаки не люблять добивати поранених. Ніхто насправді не любить, і не робить цього без потреби.
- Вони однаково не вижили б. Ну один з них точно. Я подарував їм швидку смерть. І тобі подарую.
- Чому ти такий впевнений, що зможеш мене дістати?
- А ти запитай в Ярополка. Група Хорив не одного мого брата на той світ відправила, але мене він насправді боїться. Він ж чує нас зараз?
- А це має значення?
- Значить не чує. Тоді запитай, чому вони не зустріли мене боєм? Думаєш вся справа в тобі? Вони могли б сказати, що знайшли тебе вбитим і відправитись полювати на мене. Але не сказали.
- Ти ж розумієш, що вони повернуться по тебе? Більшим числом.
- Не сумніваюсь. На його місці, я б так і зробив. Залишив би тебе в Хотині, як приманку, а сам відправив би когось по підкріплення.
Знову тиша. Мольфар обдумує свої наступні слова. Значить я таки посіяв зерно сумніву в його голові. Тепер він остерігатиметься Ярополка, ускладнюючи цим його роботу. Мольфари небезпечні чаклуни і суперники, але в мистецтві диверсії вони ніц не тямлять. А ніщо так не зароджує зерно сумніву, як щира правда.
- Значить тоді ти повівся на пастку Ярополка. Пхаєш голову в пащу лева.
- Розставити пастки і зловити в них здобич це різні речі. Рано чи пізно група Хорив зрозуміє, що ти лише заважаєш їм, і випустить тебе, як наживку. Пожертвує тобою.
- Їм пробачать, якщо вони принесуть докази твоєї смерті.
- Тобі від цього вже легше не буде.