Небо над Хотином

Розділ 7. Біль землі.

Правобережні козаки та русичі зайняли західні гори, заснувавши новий Чигирин. Старий гетьман Олександр Сірко, був більш миролюбним за лівобережного сусіда. Його менше цікавила війна, хоч талантом він не поступався старому Хмелю, а більше його власна спадщина. Сірко хотів увіковічнити себе в історії, хотів щоб його пам'ятали, тож часто йшов на поступки та примхи своїх підданих, якщо бачив особисту вигоду. Скільки разів спілкувався з ним, стільки разів вислуховував цитати, що потім записували історики. В той час, як над Батурином піднімався чорний дим, він переніс всю промисловість під землю, зберігши небо над чигирином чистим. Неприступна гірська місцевість, дозволяла вкладати в освіту, а не в стіни. "Історію пишуть переможці,  — казав він: Тільки для цього треба вміти писати". В історію він увійде, як просвітник цілої козацької нації. Він ж і запропонував укласти Хотинські домовленості, щоб уникнути кровопролиття. Святослав Кармелюк був проти, але погодився, бо вся воєнна рада наполягала. Сірко потім, неодноразово їх ж і порушував, згадати хоча б спробу наслати новий едикт, проте красномовство та дипломатичний хист дозволили йому вийти сухим з води. Занадто хитрий та честолюбний він був, не переживаючи, що це може зіграти з ним злий жарт...
Якби старий Хмель дожив до цього дня, він або гордився, або плакав з розпачу, дивлячись на "спадкоємців". Або стратив би обох.

З Мемуарів полковника Сагайдака.
***
Вітролом.

Одне не давало мені спокою: навіщо нас привезли до Хотину? Невже таки насилати едикт? Ці думки стали навідувати мене, коли я вперше побачив Хотин.
Розміри міста, як і масштабів трагедії, просто вражали. Земля розступалась, поглинаючи цілі будинки. Потріскані дороги, іржаві шматки того, що колись було транспортом. Місцями покриті цвіллю та мохом людські та собачі кістки. В Хотині навіть повітря було затхле. Казали, що вцілілі після такого мольфари закінчили життя самогубством, не витримавши наслідків своїх дій. Хотин став не лише кордоном, а й нагадуванням, мольфарської могутності.
Що ж, вибирати не доводилось. Ярополк чекатиме біля Хотину. Назад я не оглядався. Мій погляд блукав між самотніх високих руїн. Небо над Хотином завжди було темнішим ніж будь-де. Хоч я намагався зосередитись на тому, як не потрапити в лапи прихвостню Кармелюка, щось всередині мене вішало на мене почуття вини за моїх предків. Дивна іронія: мольфар не може брати зброю в руки, щоб не втратити свою силу, але це не завадило винищити ціле місто одним едиктом.
Рукою я відігнав від себе вітер, створивши навколо себе невидиму ауру. Я не хотів відчувати біль землі. Не міг. Зв'язок мольфара з природою мав і свої мінуси. Земля пам'ятала весь завданий нами біль. Якщо б Хотин був живим організмом, то це було б схоже на повільну агонію. Агонію, котра поволі передавалась мені.