Небо над Хотином

Розділ 18. Крики внизу.

Вітролом.

Мені не спалось і я піднявся на кілька поверхів вище до Олени. Вона лежала в кімнаті за уламками стіни марно крутячи щось на прицілі.
- Пнв* здох! — Зашипіла вона. — То вмикається, то зникає.
(Прибор нічного бачення*)
Я вмостився біля неї. Вона навіть не поворухнулась, занадто зайнята своєю роботою.
- Мене бісить це місто, — шипіла вона. — Бісить клятий Богун. Бісять ці крики внизу.
Я прислухався. Лише завивання вітру. Більше нічого.
- Крики?
- Аскольд теж їх не чув. Зате постійно торочить про свого брата. А Башибузук все молиться. Лише мені настільки не пощастило, що я чую верески людей. Їм боляче. Хотину боляче.
- Цікаво що зараз чує Богун?
Олена не відповіла. Я перестав бути впевненим, чи чує вона мене взагалі, чи не втонула її свідомість в криках на вулиці. Але чому тоді я нічого не бачу і не чую? Чому в мене немає жодних думок, крім тих, що й так в моїй голові.
Рація зашипіла.
- Сподіваюсь тебе теж тривожать жахіття. — Голос Богуна розрізав тишу наче розбите скло. — Отруйний туман, проблеми з електронікою. Це так і мало бути?
- Не знаю. Я ще й не народився тоді.
Олена здивовано глянула на мене, але я приклав палець до вуст, наказавши їй мовчати.
- Чому я повинен нести відповідальність за дії моїх попередників?
- А хіба ти і твоє мольфарське кодло не збирались повторити це ще раз?
- Я не знаю.
- А я знаю. Ви хотіли провести новий едикт. Нас повідомили про це. Я мав би вже повернутись, якби ти не вцілів.
- Але я вцілів.
- І ось ми тут.