Загублені

1

Слова лікаря Мейсона досі крутились у мене в голові: "Вікторія,твоя матір хвора на рак,мені дуже прикро"
Як зараз памятаю що після цієй фрази всередині все обірвалось.Мама,завжди була для мене всім.Я дуже боялась її втратити.А як відомо,все чого так боїшся справджується...
У день похоронів плакати я вже просто не могла.Та прірва у грудях,яка з кожною секундою ставала все більшою і більшою,забирала в мене навіть сльози.На сестру,Маргарет,було важко глянути.Її великі,карі очі були заплаканими,а каштанове волосся розвівалося на вітрі,маленька скоцюблена постать стояла біля тата і техенько схлипувала.В той момент вона не виглядала маленькою,зовсім не виглядала.
Було дуже пасмурно.Багато великих чорних тіней стояло над розритою могилою моєї матері.Сльози текли самі собою.Було важко усвідомити,шо людина яка тебе обіймала і цілувала перед сном,померла.Що її нема і більше ніколи не буде...Після довгої промови священника відкрили труну,щоб люди могли попрощатись.Я отямилась після душороздираючих криків сестри:
-МАМОЧКА,НЕ ЗАСИНАЙ,НЕ ЗАСИНАЙ!- Маргарет підбігла до труни,і почала трусити тіло мами.Вона ридала.
А здавалось що мама дійсно,просто спить.Її красиве, хвилясте, каштанове волосся розсипалось на білій подушці, а лице було повністю умиротвореним,ніби в спокійному сні.
Маргарет відтягнув тато.Його швидко посивівше волосся спадало на лоб,і виглядав він просто вбитим.Люди з співчуттям дивились на цю сцену прощання.А щодо мене...Я підійшла до мами,поправила її смарагдове плаття і поцілувала.
-Ти назавжди в мому серці,- тихесенько сказала я,і залившись новою порцією сліз пішла в сторону машини.
Маргарет плакала на задньому сидінні.Я приголубила її до себе,а осінній дощ легенько тарабанив по склу.Ми схлипували в унісон,і я тихесенько промовляла сестричці:
-Все буде добре,все буде добре...