Загублені

20

Я була просто сама не своя з жаху.Замість великої,розлогої Поляни,ми знаходились в диких,сірих хащах.Я чула гомін води позаду,це втішало.До останнього я надіялась що це був розіграш.Що там за деревами наша Поляна,і що над нами просто посміялись.Я пішла прямо.Мені здалось,що за кущем вовчої ягоди я почула потріскування.

-Майк?Слава Богу!Ну і хто придумав цей дурнуватий розіграш,а?-розлютилась я.

-Віккс,це не розіграш.Ми з Малим обійшли всю "ділянку".Тут десь приблизно пя*тсот квадратів,а далі...Та що тут пояснювати,пішли покажу.-Майк взяв мене за руку,і повів в сторону зарослів.Ми йшли хвилин 5.Якби всередині мене не бурлило відчуття страху і нерозуміння,я б замилувалася цією природою.

-Стій і протягни руку- скомандував Майк.Я послухала його.І коли я протягнула руку,то відчула бар*єр.Але я його не бачила.

-Що за чортівня!?-я почала щосили штовхати,бити ногами і кулаками цю стіну.Але вона непіддавалась.В мене почалась реальна істерика.Я задихалася від страху.

-Тихо-тихо.Заспокійся.-хлопець забрав мене від стіни,обняв і почав заспокоювати.-Все буде в порядку.Пішли до твоєї палатки,приляжеш.

-А Малий,це хто?-вже спокійнішим тоном поцікавилась я.

-Якийсь Діппер.Здаєтся,з твого загону.Нас поселили в одну палатку вчора.

Майк ніс мене на руках.Мені стало настільки зле,що я не трималась на ногах.Від смерті мами я тримала себе в руках.Заради сестри.Заради тата.А тут,коли сестра невідомо де,коли тато нагло  тебе позбувся...Більше немає для кого триматися.Просто дамбу,яка стримувала всі мої переживання,відчай,біль-прорвало.Прорвало тоді,коли мені почала загрожувати серйозна небезпека.

-Постав її на землю,придурку!-мене привів до тями голос Тома.-Що тут,в біса,взагалі відбуваєтся?Де ми знаходимся?Віккі?!Ти мене чуєш!?ВІККІ!-

-Не рухай її.Поклади її в палатку, я тобі все поясню.Їй зле.-сказав Майк.

-Я не залишу її саму!-продовжував Томас

-Йдіть, я нагляну за нею.-Я відчула як хтось взяв мене на руки і поніс в намет.

-Діппер,ти?-Запитала пошепки я-Що з нами буде?Мені страшно!

-Віккі...Я не знаю.Ти просто заспокійся.Ми все вирішимо.Для цього і розрахована сильна стать.Поспи і все пройде...-

Але останніх його слів я вже не чула.

***

POV Томас

-Тобто ти хочеш сказати,що ми під ковпаком?Серйозно?!-Я був сам не свій від злості.

-Я знаю,це звучить абсурдно,але...Будучи вожатим,я трохи чув про зникнення тих дітей.Все відбувалось саме так.На наступний ранок,після початку походу  ні дітей,ні їхніх речей вже не було...Мені здаєтся що ми ще одні пропавші діти.

-Нестиковочка.Тобі 24.Ти далеко не дитина.

-Мені 19...Так сталось,що я був вимушений піти на обман.Це мвсце було останнім,де без особливих розумових здібностей платили нормальні гроші..А в мене сетра,мама.

-То ми як в "Голодних іграх"?

-Виходить що так...