Триста подихів до землі

...Подих 26...

Падає дощ. Скільки крапель зловлять його вії, а скільки — мої?
Ми не ховаємося. Дощ огортає нас і позбавляє масок.

Світ без ілюзій такий живий, що я навіть боюся зробити крок, аби він тільки не погас. Я не рухаюся, і все навколо завмирає.

Мені здається, чи я чую удари серця Майкла?

Коли я вперше зрозуміла, що забула свою маску вдома? Мабуть, в ту мить, коли він покликав мене на побачення і змусив одягнути сукню зараз. Я не любила суконь — правда — вони для мене були якоюсь зайвою деталлю гардеробу, яку треба було одягати на якісь занудні заходи.

Але оце його прохання перевернуло все з ніг на голову. Він не ставив перед фактом, не називав це умовою, просто сказав:

— Якщо ти вдягнеш сукню, я буду щасливий.

Що мені було робити?

Це не було звичайне побачення. Як і цей дощ — ні, він геть не звичайний. Його могло не бути, але, може, хтось просто захотів, аби сьогодні я відчула себе по-справжньому щасливою.

Майкл обіймає мене за талію, ніби робить це не вперше, і шепоче десь у моє мокре волосся:

— Ти схожа на пташку.

На мені — жовта сукня. Змокла, але досі придатна для побачення. Ні, не така, як в Белль. Тому що я — не красуня, а Майкл — геть не чудовисько. Може, навпаки?...

— А ти схожий на мрію, — відповідаю я, і коли Майкл відсторонюється, аби подивитись на мене, я опускаю очі.
Я не знаю, чому я це роблю. Ні, я не соромлюся ні своїх слів, ні Майкла, я просто в цей самий момент не можу змусити себе підняти свій погляд на нього. Ніби мені здається, що ми чужі. Або навпаки: дуже-дуже близькі.

Мені хочеться знову обійняти його, але я чомусь не наважуюся.
Дощ посилюється, і Майкл питає мене, чи мені не холодно.

Я сміюся.
Не знаю, чому, але сміюся. Мабуть, мені справді холодно, і, можливо, я навіть встигла захворіти, але все, про що я думаю — це обійми Майкла.

Він уважно дивиться на мене, чекаючи відповіді.

— Мені холодно, — відповідаю я і розкриваю руки йому назустріч. — А тобі?

Майкл сміється. Люблю його сміх.

Він не веде мене в кіно, в центр, до людей або галасу. Майкл знає, як сильно я не люблю метушні або чужих облич. Ні, він не здогадався. Я йому про це колись розповідала, а він просто тоді мене слухав. Ви знаєте те прекрасне відчуття, коли ви говорите, а вас слухають?

Він бере мене за руку і веде на охайну вуличку у пастельних тонах. Дощ змиває її фарби в одне, але це не змінює хорошого враження. Вона красива. Тиха, безлюдна: чудова нагода для таємного злочину, так?
Або крадіжки сумок, або кражіки серця: вибирай сам!

Ми заходимо у якісь затінені двері, і я бачу, куди ми прийшли. В напівтемряві я знаходжу руку Майкла і міцно стискаю її, ніби дякую.

От як буває — варто лише повірити на мить, довіритись якійсь людині, яку ти добре знаєш, і вона заведе тебе у найтемніші закутки міст, які виявляться найпрекраснішими місцями світу.

Хтось заводить у тіні, аби посіяти страх, а хтось — для того, щоб показати якесь диво.

Закинутий театр. Я не знаю, хто довів його до такого хорошого стану, але зараз тут так красиво...
Я навіть читала про нього в газетах і бачила фото — мистецтво покинуло ці стіни давно, і коли це сталось, саме приміщення стало його тінню. Тінню мертвого мистецтва. Трохи моторошно, але мені чомусь байдуже.

Про те, що він закинутий, говорять ці старі пошарпані двері, подерті стіни і зашурована підлога, але в ту ж мить все це вичищено до блиску, ніби хтось ось-ось має вийти і зіграти свою досконалу роль.

Саме тоді я раптом розумію справжній намір Майкла.

Він відходить від мене, поки я розглядаю сцену, а потім повертається, і його обличчя сяє від передчуття і якогось сумніву.
Десь позаду нас починає грати незнайома мелодія. Я забуваю про те, що ми повністю змокли під дощем, що мої руки стали страшенно холодні, а обличчя, мабуть, стало пурпуровим від холоду. Мені знову хочеться усміхатись.

Майкл простягає руку і питає так, ніби я можу відмовитися:

— Потанцюємо?