Триста подихів до землі

...Подих 18...

Я настільки закидалась справами, що справді забула про все на світі.
Навіть про Майкла.

Може, саме тому я вагаюсь, чи люблю?

Нормальні закохані просто так не переживають розлуку.
Звичайні наркомани не виліковуються після трьох днів ломки.

Я зрозуміла одну підступну річ: чому ми сумуємо за кимось? Тому що ми можемо порівняти своє життя з якоюсь важливою для нас людиною і без неї. Ми відкриваємо собі блаженства, про які раніше не знали, а коли це у нас відбирають — ми сумуємо.

Тепер я знаю, чому я не вміла сумувати до цього.
Просто не було за ким.

— Колись настане день, і ти зустрінеш когось особливого, — говорить мама.
— Не знаю, чи знайдеться хоча б один, який буде хоч трохи схожий на тата, — я хитаю головою, ніби не вірю в це, а мама тільки лагідно торкається мого волосся.
— Бог готує тобі ще кращого, — усміхається вона.

Я навіть не встигла заплющити на мить очі, а вже осінь.

Раніше я любила осінь, а зараз я вже нічого не знаю.

Все відбувається настільки швидко, що здається, ніби я на американських гірках, і єдине моє бажання — це щоб хтось нарешті зупинив їх. Вимкнув, повернув важіль, натиснув на червону кнопку — що завгодно, аби тільки це все нарешті скінчилось і я змогла хоча б раз вдихнути повітря на повні груди.

Я хочу пограти на скрипці, але щоразу розумію, що не маю бажання і часу. Навіть не знаю, чого більше мені бракує.

Може, Майкла?

Після зустрічі з ним я завжди бралась до скрипки і насолоджувалась музикою так, як ніколи.
Може, це і є всі мої почуття? Я просто через нього краще граю.

Думаю, це лише його незвичайна сила впливає на мене, а я тут зовсім ні до чого.

Тільки це так егоїстично, що він робить мене кращою, а я йому нічого не віддаю взамін.
Я навіть не кажу, що люблю. Я навіть не знаю, чи це так.

— Колись я обожнював астрономію, — шепче він, ніби впевнений, що в будь-якому разі я його почую. — Але коли почав писати власні історії, то покинув цю науку. Знаєш, досліджувати зірки з точки зору письменника значно цікавіше, ніж з боку науковця.
— Авжеж, — погоджуюсь я. — Наука майже не передбачує фантазії.

Я заварюю чай і сідаю за стіл. Не треба було залишатись сам-на-сам із тишею і пустою кімнатою. Самотність завжди навіює заздрість і тугу.

Заздрість до самої себе в минулому, там, де ще був щасливим...

Все своє життя я запевняла себе і всіх навколо, що я звикла бути одна і мені не потрібен ніхто, аби насолодуватись життям і не скаржитись на відсутність друзів.

Але тут, з чашкою чаю в руці і в занадто великій кімнаті як для мене одної я гостро відчуваю потребу побачити Майкла або хоча б почути його голос.

Мені навіть здається, що я божеволію від цієї тиші.

Але це тільки тут, де пусто.
Завтра все знову буде як завжди.

Американські гірки, купа справ і мало часу на самотність.