Триста подихів до землі

...Подих 97...

Я хотіла його зупинити, але раптом зрозуміла, що більше не вмію дихати.
Наче з легень вибили все повітря, наче перекрили кисень або заповнили простір водою... Я не знаю, що сталось, але я більше не могла зробити жодного подиху.
Тим більше, жодного кроку...

А він цього й не помітив. Він не міг помічати все, адже так можуть робити тільки ідеальні...

А він не був вигаданим, ні.
Він був справжнім.

Я спробувала зробити крок назад, але щось тверде вдарило мою спину.

Стіна.
Як поетично.

Я сперлась об неї і повільно сповзла вниз. Серце торохкотіло, наче зламаний електрочайник, наче хтось налив туди кислоти, аби подивитись, що станеться.

Мені здавалось, що я згораю зсередини.

По клаптику, по шматочку, по клітинці, ніби ось-ось, і мене охопить руйнівною хвилею і знищить в одну мить.

Але цього не сталось. Все було надто довго, щоб погаснути за одну секунду.

Я встала, озирнулась, ніби досі не могла повірити в те, що він пішов.

- Знайди його.
- Що?
- Ти ж не будеш тут сидіти і вбивати себе. Піди і знайди його.

Я послухалась. Було важко змушувати себе перестати тремтіти, але я змогла.

Коли я відкрила двері і впустила повітря у власні легені, Майкл стояв на сходах.

Він не пішов.

- Не йди, - прошепотіла я, але він не обернувся.

Він знав, що я стою позаду, але не обернувся.

- Якщо я залишуся, ти повинна мені дещо пообіцяти.

Майкл вперше за цей час подивився мені в очі.

Я підішла ближче, в моєму погляді читалося запитання. Майкл зробив крок назустріч, і коли ми вже були на відстані одного подиху, він прошепотів:
- Пообіцяй, що ми не будемо більше так сваритися.

Сльози бризнули з очей. Голос затремтів.

- Я не можу цього пообіцяти, ти ж знаєш.
- Можна хоча б спробувати, - відповів Майкл і обійняв мене.

В легенях знову забракло повітря.