Триста подихів до землі

...Подих 29...

Навіщо плакати? Все добре — я ж люблю!

Але від цього чогось боляче.

В грудях щось тисне...
Серце?
Невже воно завжди було таке важке? Наче камінь, граніт, цеглина...
Ось що значить — любити... Відчувати власне серце.

Чому ж мені так хочеться тепер плакати? Я вже давно не віддавалась сльозам.
Це надто велика розкіш. Я не дозволяла собі ні плакати, ні жаліти саму себе.
Я не хотіла бути слабкою.

А тепер я знаю, що я слабка.

— Ти забула свій зошит, — говорить хтось позаду мене.

Зошит? Ах, ноти. Точно. Забула, поки занурювалась у власні записи.

— Дяку... — я зупиняюсь на півслові і завмираю, дивлячись прямо на Майкла.

Я, напевно, ніколи не знала, що таке любов, аж поки мене не навчили відчувати її мої найрідніші люди.

Тато з мамою показали, що якою б любов не була — чи до коханого, чи до батьків, дітей, якщо вона щира, вона — безмежна.

В ній захована велика сила, вона виліковує від егоїзму і вчить бути щасливим.

Я вибігаю надвір у роздумах і бачу тата біля дров. Він палить дошки і одночасно складає їх поряд, щоб можна зручніше їх брати наступного разу.

Як давно я тепло не говорила з ним ввечері, не розповідала віршів, не дивилась на зорі і сміялась? Та і нехай не носила дров, я вже скучила за цим! За цим запахом, за відчуттям тепла у присутності тата.

Давно я так не робила. Шкода, що зараз зірок немає.

Я підходжу до нього, він бачить мене і обіймає. Я горнуся до нього і мені неймовірно добре у цю мить.

Тато пахне дровами і димом.
Я навіть не знала, що обожнюю цей запах. Він став уже якимось близьким, ніби навіює затишок і відчуття справжнього дому, сімейного вогнища.

Тато жартує, а я сміюся.

Чому я не виходила так частіше? Адже який мають сенс всі безглузді пусті речі, якими я витрачаю свій час, коли з татом завжди так добре?

Мені хочеться обіймати його вічно.

Дякую за те, що ти є, тату.

Вертаюся в дім. Мені хочеться писати, хоча я рідко щось пишу.

Я згадую Майкла і сумніваюсь, чи щира у почуттях до нього і чи не обманюю сама себе.

Любов — така складна і прекрасна річ.

А я, мабуть, зараз просто наївно закохана.
Так буває.

Кажуть, закоханість, як зима — полютує, а потім минає.

І я чекатиму осені.