Триста подихів до землі

...Подих 15...

Не обов'язково мати бажання, аби досягнути чогось, достатньо мати заздрість.

Кожна людина заздрить, адже так? Ми звикли сприймати це негативно, адже це так і є : заздрість — гріх, щось погане, нещире.

Але саме заздрість наштовхнула мене на деякі речі, які я просто так ніколи не наважилась би зробити.

Скрипка. Вона стала моєю душею випадково.

Моя кузина навчилась грати на ній, мабуть, ще раніше того, коли я взагалі дізналась, що вона існує.
Саме після цього я пішла навчатись. Так, саме через заздрість.
Я не писатиму, що давалось мені це легко, але й не напишу, що важко. Спочатку я готова була все кинути, а потім не змогла без неї жити.

Це відчуття трошки схоже на любов.

Звісно, воно не таке глибоке і сильне, але якщо судити з мого досвіду, то саме так я і закохувалась: спочатку викидала про це всі думки, а потім не могла без них жити...

Я не можу жити без думки про нього.

Я дійсно тільки що це написала? Чи правда це? Я не знаю.

Я раніше думала, що буду точно знати, чи люблю, чи ні, от як пишуть в книжках: що там незрозумілого? Вони мають любити один одного і крапка. І навіть якщо вони цього не знають — це ж зрозуміло усім!

А потім виявляється, що книжки брешуть.

Хоча, може, й не брешуть. Просто не вміють сказати правди.

— Ти що, читаєш любовні романи? — сміється Майкл.

— Може й так. Мені просто цікаво читати книгу з хорошим кінцем тієї авторки, в якої в житті цього хорошого кінця не було. *

Усмішка Майкла гасне і він киває.

— Любов дивна завжди, ніколи не знаєш, що він неї чекати, — чомусь додає він, і я запам'ятовую цю фразу надовго.

Іноді мені здається, що коли я граю, то краще починаю розуміти себе і свої почуття. Недарма кажу, що скрипка стала моєю душею.

Я відчуваю її, як власне серце, як дихання, як сон. Як любов.
Вона пронизує мене музикою і я завмираю, ніби реальності не існує.

Реальності не існує.
Реальності не існує.
Реальності не існує.

Може, якщо переконувати себе в цьому, то це подіє?
Я не люблю реальність. Я ладна вічно жити у цих нерозбірливих записах недощоденника без жодних реалій. Знаю, так було б значно простіше.

Мені холодно. Не настільки сильно, щоб ховатись під ковдру, але достатньо сильно, аби хотіти когось обійняти.

Я не можу так більше.

Я люблю... люблю... Ні, не так...

Я хочу любити його. Просто хочу любити.

Але коли я думаю про це, то ніби сама себе запитую:
"Ти любиш його, чи заздриш йому?"

Я так не хочу, щоб виявився другий варіант. Я більше не хочу робити тієї ж помилки.

* Мова йде про Джейн Остін.