Триста подихів до землі

...Подих 27...

Я не буду нічого писати.
Навіщо мені щось пояснювати?

Я не опишу танець. Я не опишу емоції, які охопили мене впереміш з адреналіном і ще з якимось незрозумілим відчуттям...

Ніхто з нас двох не вів танець. Ми були один цілим. Рухи перетікали і струменились через музику судинами, ритм змушував завмирати і одночасно битися два серця, а очі...

Ми ловили погляд один одного, переривались, знову ловили і...
Загорялися.

Кров кипіла в жилах, темп танцю рум'янив обличчя, на чолі виступив піт.
Музика вела нас, але ми водночас були незалежні від неї.

Ритм залишався, а рухи розливались, наче так і мало бути. Було таке відчуття, що якщо зараз вимкнуть музику, ми продовжимо танцювати в тому ж темпі.

Мені здавалось, що я лечу.

Кілька раз Майкл мене підхоплював, і кілька раз я справді взлітала над підлогою, але я не про це.

Я ніби летіла весь танець, я ніби раптом знайшла саму себе тут, у цьому малому закинутому театрі, на продертій до дірок підлозі і з випадковим знайомим, що покликав мене на перше побачення.

Саме тут, у цьому танці, мені здалось, що я почала по-справжньому закохуватись.

Я настільки віддалась рухам, що емоції витекли з мене і ніби оголили мене, розбивши маски, тіні, захист...

Я була вільною.
І я відчувала.

Відчувала себе, Майкла, музику, танець — усе...

А потім пісня плавно завершилась, але було таке відчуття, що вона обірвалась.

Я завмерла. Майкл теж. Ми дивились один на одного на відстані витягнутої руки і не рухались.

Сили вичерпались, але покидати ці неймовірні емоції тут, на цій сцені, ніхто з нас не хотів.

Ми стояли так довго, вирівнювали дихання, заспокоювали тремтіння рук і шалене серцебиття.

Я не хотіла йти. Було пізно, дощ надворі закінчився, я мала повертатись, але я не хотіла йти. Я хотіла, щоб цей танець був вічним, сцена було безмежною, а часу не існувало...

Не хочу писати про це. Не хочу писати, що було потім, бо все, що було потім, злилось в одне, а танець — засів у голові на довгий час, не пропускаючи інші думки.

Ми розійшлися, і, здавалось, що це був лише сон, що завтра нічого не буде, не буде Майкла, не буде мене і не буде нас.

Я боялась засинати.

Що, як я прокинусь ще до того, як засну?