Триста подихів до землі

...Подих 2...

Люди - як книги, я відкриваю їх, аби прочитати.

Коли мені було чотирнадцять, я грала в "місії".

Через те, що до того моменту я була надто закрита і самотня, мені хотілось більше нових знайомств і більше сміливості на якісь звичайні вчинки: підійти, познайомитись, заговорити першою.

І ці місії дуже допомагали.
Але вони були не для всіх і геть рандомні.
Красиві хлопці з паралелі, із старших курсів, які мені подобались (порівняно з іншими) були моїми "жертвами".

- Привіт! Хотіла тебе щось спитати... В тебе є дівчина?

Майкл здивовано дивиться на мене, не знаючи, як сприйняти питання.

- А тобі навіщо?
- Просто цікаво. Ти ж Майкл, так?

Я не знала, яким би мало бути остаточне закінчення "місій", і, хоча я писала виконання завдання тоді, коли максимально дізналась про "жертву", десь далеко в душі в мене була одна мета - щоб в мене закохались.

Майкл вийшов на вулицю і я подумки викреслила його зі свого списку.

Він тримав за руку дівчину і тому не підходив на роль "жертви".
Я зітхнула. Гаразд. Скасовано. Що далі?

Знову хочеться відкрити когось.
Я дивлюся за людьми, ніби стараюсь прочитати їхні думки.

Люди цікавіше книжок.

Зі всіма комплексами, помилками і спробами їхнє життя перевершує всі заплутані сюжети.

Але тільки самі вони вибирають, чи буде ця історія простою, схожою на мільйони інших, чи цікавішою хоча б через якусь деталь.

Мені здається, що я розумію їх, але ця думка сягає мене лише на одну мить, а потім вона зникає.

Не кожен читач зі всією глибиною збагне, що саме хотів сказати автор своєю історією.