Триста подихів до землі

...Подих 100...

Сонце ховається за гори. Я це знаю, я читала, але тих гір ніколи не бачила.
Кажуть, ці гори врізаються в небо кам'яними списами і захищають сонце. Від чого, я не знаю. Може, — від згасання, або від дощу, або... від закоханості?

От би мені такі гори.

Але сонце важливе для всіх, його треба захищати. А кому яке діло буде до того, коли згасну я?

Я не хочу згасати, правда.
Не сьогодні. Не зараз.

Небо тьмяніє, птахи кружляють над моїм домом, ніби хочуть щось сказати.

Що таке, любі? Не розбийтеся, літаючи так низько.

Чи, може, саме так ви і попереджаєте мене, що я можу розбитись, приблизившись до землі?

Сьогодні я вперше змогла збагнути, що таке відчувати себе собою. Мені неймовірно хочеться писати — і я пишу, бо знаю, що навіть якщо захочу, то не дозволю собі заснути сьогодні вночі.
Ця ніч має бути особливою.
Я хочу запам'ятати її.

Я більше ніколи не хочу плакати.

Мені здається, що хтось вириває з моїх лопаток крила і пришиває на спину заново.

Мені здається, що небо падає, що воно ось-ось зруйнує мене, але саме в цей момент я знаю, що буду щаслива.

Ні, не можна вірити першим відчуттям. Щастя може бути оманливим. Щастя майже завжди оманливе... Або непомітне.

Але так хочеться вірити!

Легені здавлює. Груди сковує.

Я не можу дихати.
Ні, я більше не можу дихати.

Я падаю.

Мене ніхто не підхопить.

Мені ніхто не вилікує крила.
Я сама розірвала їх.

Мені здається, що я стрибнула з літака і забула парашут.

Земля ще так далеко, але я знаю, що вкінці кінців я розіб'юсь.

До землі лишається кілька десятків ударів серця.

І двісті подихів.