Паперова клітка

Частина 4

День 3

І знову дощ... Я, звісно, люблю його, проте зараз середина травня і хочеться трохи погрітися на сонці, зважаючи на те, що цілий березень і половину квітня панував дощ, не даючи й найменшим промінчикам сонця проникнути крізь хмари. Тоді я ще цьому раділа, а зараз уже поволі починаю відчувати роздратування. Хіба це не дивно?..Як швидко те, що ми любимо може нам набриднути.
Такі роздуми прийшли в мою голову, поки я сиділа за столом, спостерігаючи за каплями дощу, які швидко стікали по склу, немов від чогось тікають. Сьогодні субота, тому хоча б не доведеться нікуди йти, і можна буде насолодитися компанією м'якенького пледа й хорошої книги.
- Ох, через цю погоду в мене така суха шкіра.
Переводжу погляд на маму і хмурюся, з невеликим здивуванням. Не знаю, яким чином дощ може бути пов'язаний з сухістю її шкіри. Тим не менш, вона зосереджено розглядає своє обличчя в телефоні. Батько навіть не зважає на її слова, продовжує вивчати якісь папери, що акуратно складені в чорну папку з його іменем. Мені хочеться завернути очі, адже він нічим більше не займається, окрім цього, кожного ранку, дня і вечора.
- Ді, там у моїй шухляді повинен бути крем, принеси, будь ласка.
Ледь чутно зітхаю, проте відкладаю виделку і встаю з-за столу. Підтягую піжамні штани, які ще нещодавно були мені якраз за розміром. Можливо, я схудла? Та ні, мабуть, вони просто розтягнулись під час прання. Отже мені слід набрати кілька кілограм, адже викидати їх я точно не збираюсь. Розумію, що мама за таке могла б мене вигнати з дому і відчиняю двері до її кімнати, забуваючи про ці безглузді думки, що не несуть ніякого сенсу, а просто заповнюють порожнечу в моїй голові. Зупиняюся посеред кімнати і розумію, що слід було поцікавитись в якій саме шухляді знаходиться той крем, адже їх тут багато. Ніколи не любила батьківську кімнату. Вона занадто біла і золота. Наче з якогось фільму про багачів, які не мають куди вкласти гроші. Біля просторого вікна стоїть крісло з позолоченими ніжками й спинкою, і я чомусь завжди задумуюсь про те, скільки корисних речей можна було б придбати за гроші, які віддали за цей предмет інтер'єру. Користуючись логікою, яка у мене хоча б трохи присутня, підходжу до столика з дзеркалом, який є своєрідним куточком «краси». Не знаходжу на ньому ніякої баночки з кремом, тому відсуваю шухляду і мені в очі відразу кидається білий тюбик. Він витягається разом із трохи помнутим конвертом, до якого, якимось дивним чином, приклеївся. Не думала, що хтось ще займається надсиланням листів. Відчепляю крем і читаю ім'я відправника, яке акуратно виведено на потемнілому від бруду конверті:
«Джеймс Мартелл»...
Я читаю тільки два перші слова і відчуваю, як страх заповнює все всередині мене. На зміну цьому відчуттю приходить холод, наче мене обливають крижаною водою, так, що віднімає мову і стає важко триматися на ногах. Стою і витріщаюся на ці два слова, намагаючись зрозуміти, чи це реальність, чи, можливо, мені просто все привиділось. Проте видіння не зникає. Тремтячими руками відкриваю конверт і витягаю помнутий листок формату А-4. Мені стає ще страшніше, проте я знаходжу в собі сміливість, щоб розгорнути папірець і почати читати:
« Привіт... Я телефонував кілька десятків разів, проте, схоже, ти змінила номер. Також я писав тобі в усі соціальні мережі, проте ти не прочитала жодного повідомлення і заблокувала мене. На щастя, я досі пам'ятаю адресу, тому і вирішив надіслати цього листа. Можливо, це збільшить шанс того, що хоча б хтось це прочитає, а не проігнорує і додасть мене в чорний список... У мене все добре... Уже. Спершу було складно, не буду брехати. Я ночував на вокзалі кілька днів, поки мене не прогнали. Потім довелося спати в парку, на лавочці. На щастя, грошей вистачало хоча б на їжу. Згодом, я познайомився із Заком. Він хороший хлопець, працює в нічному клубі, і завдяки йому в мене тепер є житло й робота. Можливо, тобі було б цікаво знати. Я думаю про вас доволі часто... і кожного разу мене проймає невимовний біль і злість. Та нічого, поболить і мине, чи не так?..Я не звинувачую тебе, ні... І я точно не пишу цього листа для того, щоб поскаржитися на своє життя. Я хочу сказати, що ні про що не шкодую. Я зміг втілити свою мрію і здобув омріяну свободу. Тепер ніхто не вказує мені що я повинен робити і ким повинен бути... Скажи, тебе хоча б колись проймає відчуття провини?.. А, власне, це безглуздо. Знаю, що ти не відповіш на цей лист. Зовсім скоро він опиниться у сміттєвому баці. Напевно у тому, куди ти вже давно викинула мої почуття. Що ж, просто знай - я живий і щасливий. Сподіваюся, Едісон також матиме достатньо сміливості, щоб протистояти тобі і жити своїм життям...»