Паперова клітка

Частина 15

День 14.
Розплющую повіки, які видаються для мене  важким тягарем...Наче хтось поклав на обличчя цупку тканину, щоб я не могла нічого побачити. Досі сподіваюся, що то був просто жахливий сон, навіть коли пробігаюсь поглядом по лікарняній палаті, коли бачу перед собою схвильовані обличчя батьків. Але уві сні не так боляче, як в реальності. Це може бути що завгодно, але точно не сон.
Не знаю, в яку мить в палаті з'являється лікар, який починає розпитувати про моє самопочуття. Розказую про кожну кісточку, яка мене болить, і він неоднозначно хитає головою. У мене немає жодного перелому, але я відчуваю себе настільки поламаною, що навіть боюсь поворухнути пальцями. Батьки запитують про те, чи бачила я хто це був, і що взагалі сталось. Впевнено відповідаю, що не бачила, бо так і є... Але я чула. Не знаю, цих людей, але знаю чому. Однак, я нізащо не розкажу їм про це. Вони його знищать. І я, і він - є жертвами обставин.
Так часто повторюю ці слова, намагаючись вгамувати своє невдоволення і хвилювання, переконуючи саму себе у тому, що є речі, які ти просто не можеш контолювати.

Доведеться пролежати тут кілька днів. Можливо, вдасться згодом вмовити батьків забрати мене до дому, до якого вчора я так і не дійшла.
Вони пробули зі мною майже увесь день, тільки під вечір поїхали додому. Ми майже не розмовляли...Вони розмовляли, а я мовчки лежала. Мимоволі слухала їхні невимушені балачки і гамір за відчиненим вікном, намагаючись вловити якісь невиразні слова, що, мов мурахи, повзали повз мене. Просто, щоб не думати, бо знаю, що неодмінно заплутаюсь.

Залишившись наодинці з собою і заходом сонця, час від часу кидаю погляд на телефон, який лежить на тумбочці, сподіваючись отримати як не дзвінок, то хоча б повідомлення. Я в лікарні через нього, а він навіть не намагається дізнатись про моє самопочуття. Можливо, він не знає. Краще б і не знав. Бо боюся, що він може зробити щось погане.

Я б так хотіла зателефонувати йому, щоб знати, що він в порядку, хоча хвилюватися маю за себе... Хоча дзвонити повинен він. Але в ту ж мить згадую, що ми не маємо контактів одне одного, і це усвідомлення до нестерпності дратівливе. Я не повинна перейматись за нього більше, ніж за себе. Ця думка впевнено лунає в моїй голові. Знаю, що вона правильна і справедлива. Я втомилась хвилюватись за нього... Страждати більше через його проблеми, аніж через свої. Чи хвилюється він за мене?
Я знайшла його тоді в лікарні, коли він лежав через передозування, хоча у нас були жахливі стосунки, і він покинув мене, як непотрібне сміття, на обочині дороги. А я лежу тут  сама... Намагаюся слухати тишу, крізь дзвін у вухах. Можливо, я занадто добра... Занадто наївна, як мені часто кажуть... Але ще вчора він казав, що не хоче жити, і я боюся, щось може трапитись. Почуття провини - це його найбільше прокляття, яке я не можу зняти. Бо я не чародійка, а звичайна людина.