Частина 9

98 19 17
                                    

День 9.
Погода така нестабільна. Нагадує мій внутрішній стан. Світ такий мінливий. Сьогодні тебе люблять - завтра ненавидять. Сьогодні ти хороший - завтра поганий. Все міняють хвилини, навіть секунди. Начебто незначний відрізок часу, але міняється все. Зараз ти бачиш чудовий захід сонця - через мить воно все-таки зникне за будинками, і стане темно, і зникне сяйво. Я вірю у те, що розмови вночі є найкращими. Найбільш чесними. Та я не хочу вірити у те, що ставлення людини до тебе змінюється з настанням ранку.

Минуло три дні з моменту нашої розмови у лікарні. Я намагалася заговорити з Коулом у школі. Я окликнула його в коридорі, та він зробив вигляд, що не почув. Я хотіла підійти до нього за ланчом на вулиці, та він швидко зник. Я ходила в книгарню, та його там не було. І врешті, коли я побачила, як він виходить зі школи, прямуючи до свого авто, я вирішила, що слід усе прояснити. Спішу підбігти до машини, поки він ще не поїхав, і холодні краплі дощу боляче січуть мою шкіру. Я навіть не запитую дозволу. Просто відчиняю дверку і сідаю всередину, радіючи, що змогла втекти від зливи, перш ніж промокла до нитки.
Коул дивиться на мене зі здивуванням і, очевидно, чекає пояснення.
- Розпочалась злива. У мене немає парасолі. Ти ж не проти підвезти мене додому?- ні, це звучить зовсім не нав'язливо... А ,власне, я хочу бути нав'язливою.
- Ти можеш викликати таксі чи водія,- байдуже говорить він, спрямувавши погляд на дорогу.
У відповідь на ці слова мені хочеться голосно розсміятися чи вдарити його чимось важким по голові, проте я тільки роздратовано завертаю очі.
- Може досить? Що з тобою? Чому ти ігноруєш мене?- ледь стримуюся, щоб
не накричати на нього, виражаючи усе невдоволення, що назбиралося за ці кілька днів мовчання. Не розумію чим заслуговую на таку поведінку. Я ще ніколи не зустрічала настільки мінливих людей.
- А коли я інакше ставився до тебе? Ти придумала собі дружбу, якої не існує,-тихо промовляє. Спрямовує втомлені сонні очі на дорогу.
- О, справді?!
- Ді, вийди, будь ласка, з машини. Ми не будемо більше спілкуватися.
Знову. Знову ці слова. Вийди. Я на межі істерики і нервового зриву.
- Чому?!- кричу так голосно й відчайдушно, що він хмуриться.
У мене виникає велике бажання схопити його за підборіддя і повернути у свій бік, щоб нарешті перестав уникати мого погляду.
- Я думала, що в лікарні ми...
- Я був під дією заспокійливих і ще низкою усіляких препаратів. Це не означало абсолютно нічого. Я не хочу продовжувати вести з тобою ці псевдо «психологічні розмови».
У мене зникає дар мови. Гублюся у думках і навіть не знаю що відповісти на його слова. Цей хлопець доведе мене до сказу.
- Вийди з машини,-повторює уже більш наполегливо і нарешті дивиться на мене. Це продовжує нагадувати мені ситуацію на дорозі. Я намагалася зрозуміти і виправдати його, але тоді я була розбита і вражена від  розповіді  Зака, а він просто вигнав мене і залишив посеред дороги.
- Та що з тобою не так?!- не витримую, кричу.
- Едісон, не ускладнюй усе. Давай просто...
- Це я ускладнюю? Що з тобою? У тебе соціофобія? Що не так? Чому ти увесь час тікаєш від відповіді й від мене?
Коул знесилено тре обличчя руками і роздратовано зітхає, міцно прикусуючи нижню губу, що вже і так здерта до крові.
- Тобі просто потрібно послухати мене і вийти з машини. Це все.
- Помиляєшся. Мені потрібна правда!-говорю наполегливо, навіть не збираючись слідувати його вказівкам. Йому доведеться силою витягати мене з авто, бо я не поступлюся цього разу.
- Але я не можу тобі її дати...
- Чому?!
- Тому що ти зненавидиш мене!
Останні слова Коула, які він відчайдушно викрикує мені в обличчя, змушують мене замовкнути і розгубитися. Його очі нарешті втратили холодний відблиск металу і, мені здається, наче в їх кутиках повільно збираються сльози. Можливо, саме тому він швидко відводить погляд, а я знесилено опускаю плечі.
- Чому я повинна ненавидіти тебе?- запитую в повному нерозумінні. Чому він так вважає? Чому увесь час намагається відштовхнути мене, хоча не хоче... Думаю, що не хоче. Про це свідчать довгі розмови, наповнені «нашим» сенсом... А, можливо, усе просто моя вигадка, за яку я точно не можу його ненавидіти.
- Гаразд. Я все одно не можу з цим спокійно жити,-після цих слів Коул заводить двигун і різко рушає вперед.
Його останні слова повторюються далеким відлунням в моїй голові, та я вирішую не запитувати поки про їх значення.
- Куди ми їдемо?- питаю тільки одне.
- Я не знаю,-заперечливо махає головою,-кудись подалі від людей.
Киваю і відводжу погляд. Подалі від людей... Що Коул може приховувати від мене? Що могло статися? Чому він злий і розбитий водночас? Я відчуваю, наче в середині нього відбувається боротьба. Цей неспокій передається мені, і я почуваюся схвильовано й некомфортно. Ми рухаємось між тінями будинків, а дощ невпинно б'ється у вікна, ніби хоче увірватися в середину. Я розбиваюся з кожною каплею. Уявляю прохолоду на своїй шкірі. Бо врешті дощ ніколи не був поганим. Дощ завжди являється спасінням. Ми вже подалі від людей. За прозорою дощовою призмою. Картаю себе за власну наївність. Я звикла бачити в людях тільки хороше... Я звикла вірити у хороше. Мене відгородили від проблем та правди великою кам'яною огорожею, наче принцесу в замку, і я була рада жити у тій казці. До цього моменту. Дев'ять днів назад моє життя змінилося з появою цієї людини, і я не можу так просто її відпустити. Просто повірити, що я не гідна й трохи уваги Коула. Я увесь час забуваю про його згубне захоплення наркотиками. Так наче це просто тимчасове помутніння розуму, яке більше не повториться ніколи. Бо я бачу в ньому набагато більше, аніж бачать інші. Я ніколи не бачила у ньому відлюдькуватого наркомана і, мабуть, ніколи не зможу побачити. Оболонка не означає нічого. То просто образ. Ми самі вигадуємо його. Інколи він відповідає тому, ким ми являємось, а інколи - є придуманою маскою для захисту чи схованки. Я не зважаю на оболонку Коула, бо мала можливість наблизитись хоча б на мізерний крок ближче до його душі.

Паперова кліткаWhere stories live. Discover now