Паперова клітка

Частина 13

День 12.

Серед могильних плит, створених з каменю,
Серед невидимих духів, що вже давно не розмовляють людською мовою,
У склепі всіх мертвих душ,
Де розрісся вічно живучий хвощ,
Причаїлась маленька фігура -
Та частинка особистості, що носить ще моє ім'я.

У книзі я прочитала про те, що нам не слід витрачати своє життя на конфлікти, бо страждаємо від них тільки ми самі... А ще історію про чоловіка, який помер від серцевого нападу, ганяючись за кухарем, що випив каву з його філіжанки... І про полководця, який ніколи не витрачав свій час на людей, які йому не подобаються. Я, здається, це розумію, але не можу перестати думати про те, що сталося, і зараз відчуваю себе повністю спустошеною. Я прожила ще один день свого життя, намагаючись високо тримати голову, і все ніби вдається... Але, коли ти нарешті опиняєшся в тіні, і вже нема потреби бути сильною, то цілком неочікувано голова стає занадто важким тягарем для твоєї шиї, і понуро опускається вниз. Я вирішила трохи втекти від усього «реального», і навідати могилу брата, де я не була вже кілька днів. Принесла свіжі квіти, але по- правді, не знаю чи він їх взагалі любив. І саме тут я написала 6 рядків нового вірша, який, можливо, залишиться пам'яткою у блокноті, а, можливо, - буде викарбуваний на моїй могильній плиті. Я не знаю, до чого можуть привести мої вчинки. Можливо, вони залишаються непоміченими, а, можливо, - значно повпливають на моє життя чи життя інших. І я хочу, щоб цей вплив був позитивним. 
Темрява, що повільно підкрадається з-за горизонту стає для мене сигналом того, що пора йти. Моя нетривала втеча переросла в годинне переховування і, схоже, пора повертатись у світ.
Сьогодні я не обідала разом з Коулом, тому що його не було в школі. Доволі пізно усвідомила, що у мене немає його номера телефону чи акаунту в якійсь соц. мережі, тож немає зв'язку. Саме тому я зараз прямую до книгарні. До закриття залишилась година, і я щиро сподіваюсь, що встигну прийти, перш ніж він піде. Я ще хотіла замовити для нас піцу, адже Коул, цілком можливо, голодний. Проте я не знаю, яка начинка може йому сподобатись, тому, думаю, що ми вирішимо це питання на місці.
Зі здивуванням помічаю, що двері книгарні зачинені, як і жалюзі, хоча всередині горить світло. Невпевнено стукаю кулаком по склу, і з очікуванням зазираю всередину. На щастя, Коул з'являється швидко. Обводить мене здивованим поглядом, і відчиняє двері.
- Я хвилювалася за тебе весь день,-говорю з якимось помітним полегшенням від того, що вдалося знайти цього непосидючого хлопця, і з ним все гаразд. Коул залишається стояти навпроти дверей, і я хмурю брови у нерозумінні.
- Все добре?
Він повертається до мене з якоюсь щасливою, я б навіть сказала - дитячою, усмішкою на губах.
- Це якесь божевілля,- у захопленні говорить, і вказує позаду себе.- Ці двері такі скляні!
Його слова змушують мене впасти в ступор. У подиві оглядаю двері, а тоді знову дивлюся на Коула. Він продовжує безглуздо усміхатись, і я помічаю щось дивне і далеке у його погляді. Мимоволі повертаю голову вбік, і мої очі зупиняються на одному зі столиків. Білий порошок, який незграбно розмазаний по дерев'яній поверхні,  і майже пустий прозорий пакетик - говорять без слів.
Важко вдихаю в груди повітря, і дивлюся на його веселе обличчя з неприхованим смутком.
- Тільки не треба мене засуджувати,-Коул завертає очі, і прямує до стільця, на який з полегшенням опускається, закидуючи голову вверх.
- Я просто не розумію чому. Все ж було добре.
Не наважуюся підійти до нього. Просто не знаю на що очікувати. Не можу приховувати того факту, що мені стало страшно. І хоч, можливо, я намагаюся це заперечити, але табуни мурах, що вистрибують по моїй шкірі говорять про зовсім інше. Я просто не знаю як поводитися і що робити.