Паперова клітка

Частина 18

Я полюбила дощ останнім часом. Не пручаюся йому. Смиренно підіймаю лице на зустріч прохолодним каплям спасіння. Шкода, що не розпочалася злива. Дощ ледь видимий і ледь відчутний. Не можу вдосталь насолодитись. Не можу змити цей день зі свого тіла.
Підходжу до будинку, достеменно не знаючи, що повинна сказати. Я думала про все і водночас про ніщо. Знову не знаю, що робити з правдою. Знову відчуваю, як вона вчепилася за мої плечі й тягне вниз. Хотіла прийти й виразити все своє невдволення, та, перетнувши поріг дому, відчуваю, що не маю на це сил. Я б мала відчувати щось більше за мертовно-тиху порожнечу.

У якомусь затуманеному стані заходжу в вітальню і приголомшено оглядаю її. На столі стільки різноманітних страв, а по кімнаті бігає прислуга, якою керує мама. На ній чорна вишукана сукня, і я вже розумію, що станеться щось, чим я не буду задоволена.

- Нарешті ти повернулася! Анно, облиш усі справи і допоможи Едісон зібратися,- місіс Мартелл роздає чергові накази, а я стою посеред кімнати, досі намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона така по-доброму схвильована, а я така по-злому розбита.

- Куди збиратися? Я хотіла з вами поговорити.

Мені потрібно трохи бинту. Пластир і медикаменти, щоб склеїти все докупи. Голка й нитка, щоб зашити душу. Мені не боляче...Мені так жахливо порожньою. Потрібно віднайти всі частинки розбитої душі, але я така втомлена. Якби ж той дощ міг заповнити мене всередині. Я б не відмовилась від його цілющої прохолоди.

- Ді, потім поговоримо, у нас немає часу. Скоро гості прийдуть,-не встигаю й рота відкрити, як вона підбігає до мене і за руку виводить в коридор.

- Зачіска та макіяж годяться, тільки сукню одягни і будеш готова.

- Мамо, я не...

- Анно, поквапся. Ми обмежені в часі!

Тільки блимаю очима, а вона вже зникає за дверима. Втомлено зітхаю. Анна просить мене йти за нею, і я знесилено підіймаюся сходами. Я збиралася стільки всього сказати вперше за своє життя, а мої плани зруйнували якійсь чергові багаті спонсори. Мене навіть про це не попередили...А власне на що я сподівалась? Знову забуваєш, що ти ніхто.

На ліжку лежить сукня. Чудово, мій
тимчасовий корсет для підтримки крихких кісток. Верх - кольору пудри, і лямки, що зав'язуються бантиком, а низ, - трохи світліший, з фатину.
Мені від неї нудотно.
Повинні бути якійсь дуже важливі гості, якщо заради них так стараються... Не хочу. Як я не хочу сидіти в цій сукні з незнайомими людьми і знову безперервно посміхатись. Дивлюся, як на подвір'я заїжджає чорний джип, і розумію, що виходу вже немає. Якщо влаштую скандал на очах у батькових друзів, то зроблю для себе тільки гірше. Потрібно просто почекати, поки вони поїдуть, і тоді все нарешті обговорити.