Паперова клітка

Частина 7

Дивовижно, як швидко теплий сонячний день може стати похмурим і холодним.

Наповнена сумлінням, стою недалеко від скляних дверей лікарні і чомусь тільки зараз починаю думати, чи варто взагалі заходити. Не відомо, чи він взагалі знаходиться саме тут. Я знайшла на карті лікарню, що знаходиться найближче до його дому і приїхала. Мене взагалі можуть впустити туди? Чорт, навіщо я сюди приїхала. Коул накричав на мене, образив, покинув посеред дороги, а я примчалася на його пошуки. Навіщо? Я не хочу визнавати, що хвилююся за нього, тому просто, не шукаючи будь-яких причин, заходжу всередину лікарні. Відразу впевнено підходжу до рецепції і брюнетка в білому халаті підводить на мене очі.
- Слухаю,-люб'язно цікавиться, поки я намагаюся зберігати спокій і вести себе адекватно.
- Я б хотіла дізнатись в якій палаті лежить Коул Гофман.
Дівчина киває і повертається до комп'ютера, голосно клацаючи мишкою.
З нетерплячістю дивлюся на неї, нервово викручуючи пальці за спиною.
- А хто Ви йому?
Її питання збиває мене з пантелику. Варто було продумати такі дрібниці на шляху до лікарні, та я не була здатна тверезо мислити. Якщо я скажу, що є його однокласницею, мені точно нічого не повідомлять.
- Сестра,-це слово швидко виривається з моїх губ, і я відразу відчуваю, як до обличчя прибуває кров. Це просто божевілля. Що я взагалі роблю?
- Можете показати паспорт?- дівчина відводить погляд від комп'ютера, і з очікуванням дивиться на мене.
А щоб мені крізь землю провалитись! І що тепер?
- Доню, чому ти так довго?!- чую позаду себе жіночий голос і навіть не встигаю повернутися, як на моє плече опускається рука.
Вражено повертаюся і бачу перед собою зовсім незнайому жінку. Мені вистачає тільки раз заглянути в її очі, щоб зрозуміти, що це мати Коула. Вони такі ж металеві й глибокі, що мені ледь вистачає сил відвести від неї погляд.
- Коул уже прокинувся, ходімо.
Розгублено повертаюся в бік дівчини, проте вона вже не звертає на нас уваги, записуючи щось у зошиті.
Збіг обставин. Невід'ємна частина сюжету багатьох фільмів і серіалів, тай книг, завдяки яким ми, зазвичай, і отримуємо найкращі світові бестселери. Проте десь це безглузді й неможливі обставини, а десь... Можливо, не просто збіг. Можливо, щось більше? Можливо, я там, де маю бути.
Жінка веде мене вперед, поки я палаю від сорому. Долоні пітніють від хвилювання, і я подумки картаю себе за такий необачний вчинок. Мати Коула все-таки  відпускає моє плече, і я не сміло на неї дивлюся.
- У мене немає доньок. Ні рідних, ні позашлюбних, то хто ж ти? - мене дивує її спокійний тон, і якась легка посмішка на губах.
- Вибачте, мені так соромно,-розгублено промовляю, намагаючись перекричати власне серцебиття.- Я однокласниця Коула. Мені розповіли про те, що сталося і... я просто хвилююся за нього. -Врешті промовляю і знесилено опускаю голову, розуміючи, як безглуздо і жалюгідно звучать мої виправдання.
- Я рада, що Коул знайшов собі хоча б одного друга,-відповідає місіс Гофман.
Хочу заперечити, що ми далеко не друзі, проте не наважуюсь, і жінка відчиняє переді мною двері однієї з численних палат, пропускаючи вперед.
Ніяково зупиняюся на порозі. Чую гуркіт позаду. Місіс Гофман зачинила двері, проте не зайшла. Відчайдушно хочеться попросити її повернутися, адже я не хочу залишатися з ним наодинці. Боязко повертаю голову і стикаюся з холодним поглядом Коула. Мені стає страшно і поворухнутися, та я не розумію звідки береться цей безпричинний страх. Врешті, що він може мені зробити? Впевнено підходжу до ліжка і сідаю на стілець, що стоїть обабіч нього. Наважуюся заглянути прямо у вічі хлопцю, і мене проймає заряд струму. Не знаю, чи це від його злості та невдоволення, чи мого напруження. Очі мимоволі ковзають по трубці, яка приєднана до його руки. Переводжу погляд назад, на його бліде похмуре обличчя, і він продовжує повільно «різати мене своїм металом».
- Ти і справді дурна чи просто прикидаєшся?- врешті з його губ зриваються ці кілька слів, наче тихий скрегіт, що боляче ріже слух.
Я не знаходжу відповіді на це запитання, адже й сама не знаю навіщо прийшла.
- Ти думаєш...- продовжує говорити, проте робить паузу, щоб облизати сухі, до крові здерті, губи.- Ти думаєш, що я залишив тебе там з великої любові?
Згадую про вчорашній інцидент і нервово прикусую внутрішню сторону щоки, яка вже вся в шрамах.
- Ми не друзі і навіть не знайомі. Чому ти не можеш цього зрозуміти? Ось це все... Це зовсім не твоя справа. Тебе тут не повинно бути.
Знесилено прикриваю очі. Я не хочу цього розуміти. І я не можу зрозуміти навіщо все це роблю.
- Чому ти так сильно намагаєшся змусити мене ненавидіти тебе?- запитую тремтячим голосом, намагаючись спіймати погляд Коула, який блукає десь по кімнаті, усіма способами уникаючи мене.
- Це не так...- Коул ледь помітно заперечливо махає головою, і я бачу те, як він мимоволі стискає наволочку ковдри, худими знесиленими пальцями.
- Ти змушуєш мене відчувати те, що я відчувати не хочу.
Мене дивує його відповідь. Мовчу. Намагаюся все зрозуміти, що підштовхує хлопця говорити далі.
- Через тебе я все частіше починаю відчувати провину, муки совісті, і взагалі почуваюся найогиднішою людиною у світі.