День 23
Я ніколи не думала про те, що словосполучення "я втомилась" має два значення. Я не знала, що, коли місіс Мартелл сказала:" Мені потрібно вмитись. Я щось вже втомилась" вона мала на увазі:" Мені потрібно набрати цілу ванну крижаної води і зануритись в неї з головою, бо я не хочу жити". Я ніколи не знала...А вона змусила мене дізнатись.
Проводжу рукою по білосніжному покривалі. Воно досі пахне нею...Не дивно, адже батько всі ці два дні спав в кабінеті...Здається, то аромат ванілі й дорогого французького вина, яке вона пила щовечора... Я думала, що це було своєрідне лікарство для міцного сну, але, можливо, причина була іншою... Я ніколи не знала, що запах може бути настільки в'їдливим...Вона залишила свій невидимий відбиток у всьому. На столі лежить розкручений тюбик крему, яким місіс Мартелл зволожувала обличчя щоранку, сережки з діамантами, які одягала на день народження містера Айворі, червона помада, яку так любила наносити на кожен важливий захід, ніби вона надавала їй більшої впевненості та краси; на столі у вітальній лежать її улюблені журнали, які вона переглядала ще того останнього ранку; на кухні досі стоїть печиво, бо ніхто так і не наважився з'їсти його чи викинути...Ніхто не торкається до її речей, ніхто нічого не прибирає, так ніби ми боїмося прийняти реальність, ніби це може врятувати її чи повернути.
Але поки я сиджу в цій кімнаті, крізь аромат ванілі, у самісіньку душу, прокрадається запах сирості і холоду, тож я невпинно дивлюсь на білосніжні двері ванної, прокручуючи в голові події того дня вже незліченну кількість разів. У цьому домі її занадто багато. Часом мені здається, що я чую, як підбори стукають по мармуровій плитці, і чекаю поки місіс Мартелл зайде в мою кімнату...Але вона не заходить. Я чекала на неї, коли запихала в себе другу коробку шоколадних цукерок, бо місіс Мартелл неодмінно мала прийти і відібрати їх у мене...Але вона не прийшла.
Крізь відчинене нею вікно дме холодний вітер. Вже третій день йде злива. Мені подобається. Поки що не готова до сонця.
Небо розтинає блискавка...Вона була схожа на блискавку. Завжди з'являлася неочікувано, завжди була приголомшливою. Хтось нею захоплювався, а хтось - боявся. Для когось вона була лише далеким спалахом, а комусь шматувала небо прямісінько за вікном. Я завжди була магнітом, який приваблював її. Можливо, вона пожертвувала собою, щоб все-таки ніколи не потрапити всередину будинку, щоб не торкнутися до моєї шкіри фіолетовим струмом і не перетворити на попіл.
YOU ARE READING
Паперова клітка
Teen Fiction«Ми занадто різні. Ми б ніколи не змогли поладнати. Ти -світло, а я -темрява...Ти - сонце...А я - місяць. Це означає, що ми не можемо існувати разом». Кажуть, що протилежності притягуються... Та чи не притягуються вони, щоб неодмінно зіткнутися, сп...
