Паперова клітка

Частина 3

День 2

Гучний дзвін приводить мене до тями. Здивовано оглядаю кабінет фізики, так наче і не знаходилася тут уже протягом години. Тру долонями сонні очі, які вже починають пекти. Цієї ночі я майже не спала... Взагалі не спала. Сон блукав довкола мене, але не хотів зайти. Я лежала й дивилася у стелю. Не знаю, що стало причиною мого безсоння... Або ж не хочу знати.
- Ді, ти чому не збираєшся?
Голос Рейчел змушує мене підвестися і усвідомити, що всі вже покинули клас.
- Ти якась дивна сьогодні,- підмічає вона, розглядаючи своє відображення в люстерку, що завжди носить з собою, неначе оберіг.
- Я просто не виспались.
Очі заплющуються на ходу. Не знаю, як маю встояти на ногах увесь день.
- Це все через твого Коула? - вона таємниче усміхається, а я тільки роздратовано завертаю очі.
- Давай краще не будемо про нього говорити.
- Як скажеш...- погляд Рейчел прискіпливо затримується на мені і уважно оглядає зверху-вниз.
- Моя порада... Краще не поєднуй сірий з синім.
Опускаю погляд на свої сірі класичні штани і синій светер.
- Добре.
Киваю, але раптом сама ж здригаюся від своїх слів. « ти, як лялька, дозволяєш смикати себе за ниточки».
- Що сталось? Ти наче примару побачила.
- Все...
Поспіхом підіймаю сумку з підлоги і закидаю в неї зошит, який так і залишився лежати на парті.
- Все добре. Мені треба йти.
Вибігаю з кабінету і швидко просуваюся по коридору. Двері до вбиральні легко відчиняються і вдаряються об стінку, коли я з силою штовхаю їх. Заходжу і відразу вмикаю холодну воду, щоб охолодити хоча б зап'ястя. Це все через того Коула. Навіщо я взагалі говорила з ним. Наплів мені нісенітниць, а я тепер маю перейматися...
« Хто тобі сказав, що ти вмієш писати?» З пам'яті миттєво виринають ці слова.
«Едісон, вірші - це марна трата часу. Припини займатися всілякими дурницями. Ти ж і так не вмієш писати.»
«Едісон, поглянь на себе! З такою вагою тебе не візьме жодне модельне агентство».
Ні, досить.
Мої роздуми уриває мелодія телефонного дзвінка. Витягаю айфон з сумки і підіймаю виклик від Пітера.
- Слухаю.
- Ти де?
- У вбиральній.
- Ми з Рейч зайняли столик на вулиці і взяли тобі салат. Приєднуйся.
- Зараз буду.
Дзвінок Пітера підіймає мені настрій. Заправляю волосся назад і, востаннє глянувши в дзеркало, виходжу в коридор.
Звична буденність заспокоює мене. Нарешті почуваюсь у своїй тарілці.
Сьогодні сонячно. Слід було вдягнутися не так тепло. Оглядаю столики в пошуках друзів. Рейчел махає мені рукою, тому я швидко знаходжу їх. Знесилено опускаюся на стілець і посміхаюся Пітеру, який підсуває до мене тарілку з салатом.
- Ти так раптово зірвалася і кудись побігла...- невимушено згадує Рейчел, і на її губах з'являється якась незрозуміла усмішка.
- Я ж казала, що не виспалась. Мені просто стало трохи погано.
- Це через те, що ти вчора ввечері їхала до Коула, у книгарню?
Здивовано підводжу очі. Рейчел запитально дивиться на мене й крутить в руці корок від пляшки. Кидаю роздратований погляд на Пітера, який спішить поцікавитись у чому справа:
- Який ще Коул?
- То просто мій однокласник, з яким я роблю спільний проєкт.
Пітер киває і опускає погляд у телефон. Дивлюся  на Рейчел. Вона знизує плечима і повертає голову кудись у бік.
Невдоволено підпираю підборіддя рукою і починаю порпатись виделкою в салаті, де листя більше, аніж будь-яких інших інгредієнтів. Насправді, я беру його завжди, і ніколи не скаржусь, проте сьогодні у мене немає ніякого бажання їсти що-небудь. Однак я повинна.
- До речі, як пройшла вчорашня вечірка?- неочікувано цікавиться Пітер, і я з насмішкою повертаюся до нього. Він би ще через тиждень запитав. Я чекала його дзвінка вчора. Хоча б одне повідомлення.
- Чудово,- брешу, натягнуто усміхаючись. Рейчел з нерозумінням витріщаєтсья на мене, але я непомітно заперечливо махаю їй головою. Не хочу нічого казати. Мені не потрібна його жалість і безглузді запитання про ті події. Зважаючи на те, що він не помітив бинта на моїй руці й не поцікавився, що сталось, йому не надто цікаво.
- А твоє тренування?- запитую з ввічливості, бо, по-правді, це мене зараз не цікавить. Ловлю себе на думці, що його кар'єра баскетболіста не цікавила мене ніколи, але швидко вбиваю її в голові.
- Добре,-Пітер відразу починає усміхатися і відкладає телефон у бік, підсуваючи до себе тарілку з картоплею фрі.
Помічаю її тільки зараз і відразу відвертаюся, ковтаючи слину.
- Тренер хвалив мене. Казав, що в нас є всі шанси на перемогу.
- Ніхто і не сумнівався,- коментує Рейчел. - Команда виграє тільки завдяки тобі.
Подумки заперечую слова подруги, проте не говорю нічого, продовжуючи їсти.
- Ти перебільшуєш,- Пітер відмахується від її коментаря, але увага та компліменти завжди йому важливі.
- Зовсім ні...
Рейчел і Пітер починають обговорювати його гру, та я вже не слухаю. Оглядаю двір.
Стільки знайомих і чужих обличь. Серед них впізнаю фігуру Коула. Він сам сидить в дальньому кінці двору. Власне, не дивно. Коул уникає людей. Не потрібно бути детективом або мати хоча б на половину такий склад розуму, як у нього, щоб збагнути це. Чому в цього хлопця немає друзів? Поки я задаюсь цим питанням, він неочікувано підводить голову, і його очі натикаються на мої. Завмираю, але не відводжу погляду. Він також. Ми наче вступаємо в зоровий поєдинок. Хто відведе очі - програє. Коул дивиться уважно. Оглядає Рейчел, Пітера, і знову дивиться на мене. Я сама мимоволі повертаюся в їх бік, поки вони продовжують розмовляти про баскетбол.
«тобі сказали полюбити і ти переконала себе, що любиш» - у голові знову виринає спогад з нашої вчорашньої розмови. Хмурю брови і переводжу погляд на Коула, проте його уже немає...