Частина 11

97 19 9
                                    

Втратити все. В один-єдиний момент. Чи страшно це? Боляче... Та я думаю, що втратила їх уже давно або ж, можливо, вони ніколи й не були «моїми». Визнаю, я не вмію розбиратися в людях. Але ж це так складно. Ти можеш прикинутися будь-ким. Я не Шерлок, щоб за малесенькими деталями повністю визначати особистість людини. Я навіть не могла подумати, що Пітер ніколи мене не любив. Я звикла думати, що наші почуття просто охололи і ми намагалися триматися за них, сподіваючись на... А на що ми взагалі сподівались? На початку стосунків він приділяв мені дуже багато уваги... Аж занадто. І мені здається, що я справді його любила. Це вже потім я просто звиклася з думкою, що він поряд, і ми перестали звертати на одне одного особливу увагу, яка б мала бути присутньою в будь-яких стосунках. Звідси виникає питання... Я любила Пітера чи його ставлення до мене? Я була просто наївною дівчинкою, яка прагнула відчути себе коханою і потрібною хоча б комусь. Пітер сказав правду, і за це я його ненавиджу найбільше. Це боляче і жорстоко. Мені просто була приємна його увага і компліменти, а коли це закінчилось - закінчилось і кохання, яке навіть не існувало. Найбільшим розчаруванням для мене навіть є не Пітер, а Рейчел. Я можу пережити його зраду, тому що немає почуттів - немає болю і смутку, але Рейчел... Я справді вважала її своєю подругою. Так, у неї були свої недоліки, але вони є у всіх. Я трималася за неї, як маленька дитина за руку матері, наївно плекаючи надії на те, що вона не покине мене і ніколи не збреше. Ми щодня зустрічалися разом за обідом чи на перервах і... Вони просто сиділи і вдавали, наче нічого не сталося, наче вони обоє не зрадили мене. Я не розумію. Я просто не можу зрозуміти цього світу і людей. Без єдиного сумління і прояву провини дивитися мені в очі й брехати. Називати подругою, дівчиною. Як таке можливо? Як люди наважуються на таку жорстокість? Як можна так бездоганно брехати і не відчувати й найменших проявів докору? Я ніколи цього не зрозумію. Цей світ не для мене. Я не вмію грати в такі ігри.

- Ось,-Коул кладе переді мною склянку з зеленим чаєм і сам сідає навпроти. Він завчасно зачинив книгарню і засунув усі жалюзі на вікнах, тому ми сидимо при світлі лампи і мовчки дивимося одне на одного. Поки він робив чай, я змогла трохи втамувати свої сльози, тремтіння і злість, тому зараз дивлюся на все з байдужим поглядом. Коул прикриває рот долонею, стримуючи кашель. Бачу, що не тільки я постраждала від вчорашньої зливи. Витягаю з сумки пластинку з пігулками і кладу на стіл. Коул якось сумно обводить її поглядом і просто опускає голову.
- Це ти поклав їх у мою шафку? Мило з твого боку.
Він знизує плечима і все ж закидує в рот одну зеленувату пігулку.
- Мені шкода, що так сталось,-після секундної паузи говорить, зі щирим жалем в очах. А може і ні. Чи можу я довіряти йому? Чи можу я довіряти взагалі комусь?
- А я не знаю, чи шкода мені... Добре, що правда вийшла назовню, якою б страшною вона не була, і це все нарешті припинилось.
Між нами знову настає якась напружена тиша, тому я просто продовжую пити чай, хоча він і обпікає мій язик і піднебіння. Оглядаю книгарню. Мені подобається це місце. Тут комфортно і справді тихо... А головне - безлюдно. Тільки сотні книг, що нерухомо лежать на полицях і мовчки спостерігають за тобою... Без жодних лихих намірів, без засудження, зберігаючи в собі якусь неповторну історію... Невичерпну мудрість. Можливо, книги це плоди сенсу? Кожна книга, як і дерева, різноманітна й інша «на смак». Кожна ховає в собі якийсь сенс. Якусь важливу істину. Книги - це щось більше, ніж зшиті до купи сторінки під красивою обгорткою. Книги - це мільйони душ. Привиди правди і життя.
- Що мені робити?..- раптом запитує Коул, будучи в повній розгубленості і відчаї. Я відразу розумію про, що він говорить, тому знервовано опускаю голову і прикусую губу.
- Постарайся забути про це, як про нічне жахіття. Тобі доведеться жити з цим і ніхто вже не здатен щось змінити.
Коул дивиться на мене вражено і якось знервовано починає крутити в руках пластинку, від чого вона неприємно хрустить.
- Я не розумію,-врешті заперечливо махає головою. - Я вбив твого брата, а ти говориш мені змиритися і забути?
Відводжу погляд і знесилено зітхаю.
- Ти не винен.
- Як це?.. Чому?
- Тому що, ні і все!- роздратовано викрикую і дивлюся на нього з докором.
- Є такі події, які просто мали статися... У яких «злочинці» є просто жертвами обставин... Ти жертва обставин. Життя Джеймса - це ланцюжкова реакція, яку запустили мої батьки. Якби вони не тиснули на нього, то він би не пішов з дому, якби він мав щасливе дитинство і люблячу сім'ю, то не вживав би наркотики, якби не був під їх дією, не підійшов би до двох хлопців, що просто шукали для себе якихось дорослих розваг. І таких «якби» є ще багато, повір. Усе це є наслідком його вчинків і вчинків моїх батьків. Ти тут, зрозумій, не винен ніяк. Просто жертва обставин.

Паперова кліткаWhere stories live. Discover now