Паперова клітка

Частина 5

- Едісон?!.
- Ми... - мій голос звучить наче писк новонародженого цуценяти, тому доводиться прочистити горло, перш ніж продовжити:
-Ми знайомі?
Дивлюся на блакитноокого блондина, намагаючись згадати, чи бачила його раніше.
- Моє ім'я Зак.
Зак... У голові відразу виринає уривок із листа, де згадувалось це ім'я.
- Я шукаю Джеймса. Він тут?- озиваюся з надією, що тремтить в голосі. Я дивлюся на Зака з відчаєм, майже благально, так наче він викрав мого брата й утримує його насильно. У його погляді я також вбачаю якись відчай та смуток, і він відходить в сторону, дозволяючи нам пройти у квартиру. Схвильовано дивлюся на Коула. Він впевнено мені киває й ми заходимо всередину. Зак веде нас на кухню. Його квартира є набагато красивішою й затишнішою, аніж сам будинок зовні.
- Вибачте, за безлад...- Зак майже підбігає до столу, щоб забрати брудний посуд. Він незграбно кладе його в раковину, і на всю кімнату лунає дзвін скла. Нетерпляче стою на місці, чекаючи, поки Зак перестане метушитися і все-таки дасть відповідь на моє запитання. Він нарешті розуміє, що нам немає ніякого діла до чистоти його оселі, і повільно опускається на стілець.
- То де Джеймс?- запитую знову.
- Його немає...- Зак робить паузу. Нервово облизує сухі покусані губи й здіймає на мене очі, наповнені болючим смутком.
- Він помер.
По моєму тілі проходить заряд струму, що вражає кожну клітину, і паралізує мене. Від самого початку я ігнорувала думки про те, що правда може бути саме такою, прокручуючи в голові різноманітні варіанти розвитку подій, окрім цього. Але сталося те, чого я найбільше боялася. Власне... Сталося те, у що я і так вірила всі ці роки.
- Присядь, будь ласка. На тебе чекає довга історія.
Не знаю, як я знаходжу в собі сили знову рухатись. Сідаю на стілець і вражено дивлюся на Зака, намагаючись стримати сльози, що душать мене зсередини. Коул залишається стояти біля дверей і просто мовчки спостерігає за усім, наче його і немає в кімнаті.
- Я зустрів Джеймса 6 років тому,- починає Зак, - він сидів вночі у парку, заворожено розглядаючи небо. Я присів біля нього й підняв голову вверх. « Що ти намагаєшся там  розгледіти?»- запитав його, після тривалого мовчання.

Зак згадує цю подію з посмішкою на губах, від чого я чомусь ще більше хочу плакати.

-Джеймс відповів, що рахує зорі, щоб згаяти час і пережити ніч, тому що від спання на лавці його болить все тіло, а комарі не залишили на ньому вже ні клаптика живого місця...Ми говорили довго. Він розповів мені про те, що сталося, і я, не довго думаючи, запропонував йому пожити в мене...Допоміг влаштуватися на роботу, в клуб, де працюю й сам, і ми жили разом, чудово ладнаючи. Єдине, що мене непокоїло в новому сусідові: його пристрасть до наркотичних речовин,- Зак зупиняється після цих слів і кидає на мене схвильований погляд.
Я киваю, витираючи з обличчя сльози, що таки не змогла стримати, і даю йому зрозуміти, що знаю про залежність брата.
Зак відводить погляд у вікно і продовжує говорити:
- Я не міг переконати його в тому, що це неправильно. Я бачив, як він страждав через стосунки з батьками і усе, що сталося, тож... Мабуть, наркотики стали для нього лікарством від душевного болю або ж шляхом занурення у забуття і способом перестати відчувати негативні емоції.
- Він помер від передозування?- ці слова даються мені нелегко, проте я не стримуюся. Мимоволі повертаюся у сторону Коула. Він стоїть на місці, опустивши голову вниз, і нервово кусає губи, уникаючи мого погляду.
- Не зовсім...-відповідає Зак, і я відчуваю якесь тимчасове полегшення, хоч це і не зовсім негативна відповідь.
- Я ще дійду до цього... Що ж... Згодом, він продовжив фотографувати. Думаю, ти знаєш, що це було його хобі.
Киваю на слова хлопця, і усміхаюся, згадуючи, як Джеймс колись бігав по домі з камерою, і фотографував буквально все. У моїй кімнаті висить кілька дивовижних знімків зі мною, які він зробив.
- Виходило це в нього бездоганно, і ,згодом, посипалися замовлення. Він почав подорожувати, розвиваючись у професії фотографа, і був дуже щасливим, адже здійснив мрію. Останні три роки свого життя він провів прекрасно,- з усмішкою промовляє Зак.
Мабуть, я б мала відчути радість після цих слів, але моє серце проймає невимовний біль, і я зціплюю зуби, стримуючи новий потік сліз.
- Рік тому, коли він приїхав після чергового замовлення, я працював цілу ніч, а після повернення додому не застав його там. Телефонував кілька разів, проте виклик ніхто не підіймав,- Зак нервово поправляє волосся, і я бачу як сильно він намагається стримувати емоції. Його очі просякнуті жалем і німим смутком, саме тому він і старанно ховає їх від мене.
- Через деякий час мені зателефонували з лікарні і сповістили про його смерть.