Паперова клітка

Частина 8

1:02
День 5.

Самотньо сиджу на стільці серед темряви неосвітленої кухні і блідого світіння, що надходить з вікна. На подвір'ї сусідів горить світло. Вони також не сплять. Врешті розумію, що сиджу занадто довго, адже світло гасне і в їхній оселі, і я починаю прислухатися до цокоту настінного годинника, що безжально віднімає кожну секунду мого життя...Життя потраченого на що? На брехню? На маніпуляцію, на забуття? Як знати чи я не витратила ще один день свого нікчемно короткого життя на марно? Як знати чи я прокинусь завтра? Неможливо. Мій час минає, а я досі не знаю хто я. Можливо, саме тому мене так тягне до однієї людини, яка дає мені правду, яка може відкрити мені хоча б частинку завіси, хоча глядачі й не задоволені.

Зараз я підходжу до дверей лікарні вже більш впевнено. Безпорадно кутаючись у пальто, яке до нитки просякнуте ароматом солодких парфумів, які мені подарувала Рейчел, хоча я вже наче цілу вічність його не одягала. Сповільнюсь, коли крізь шар товстого скла помічаю згорблену втомлену фігуру дівчини, яка привітно зустріла мене обідом. Вона не помічає мене. Знесилено підпирає крихітною рукою підборіддя, націливши свій погляд кудись у даль залитого світлом коридору. Мій погляд мимоволі падає на яскраву вивіску «Coffee» по іншу сторону дороги, і я несвідомо прямую туди. Не знаю навіщо я це роблю. Можливо, тому що ніколи не робила. Ніколи не намагалася зробити маленьку добру справу просто так. Просто, щоб відчути як це.

У незвичній для лікарні тиші, мої кроки видаються занадто гучними й дратівливими. І мені стає не по собі від цього, наче матері, яка пробирається крізь кімнату, зі страхом розбудити свою маленьку дитину, якій ледь вдалось заснути. Це привертає увагу працівниці і вона підіймає на мене зморені сонні очі, втомлена від нічної зміни. Невпевнено кладу на білосніжну стійку рецепції невеличкий паперовий стаканчик з лате, що тихенько стукає об глянцеву поверхню. Дівчина зі здивуванням дивиться на мене, наче пробудившись від поганого сну.
Збоку я кладу два коричневі пакетики з цукром, адже не знаю які в неї вподобання. По-правді, я взагалі не знаю чи вона п'є молоко і чи любить каву.
- Це мені?- невпевнено запитує низьким тихим голосом, досі вражено блукаючи очима від мене до стакана з приємним ароматом гарячої кави.
- Я подумала, що трохи бадьорості не завадить. Сьогодні ніч довга.
Врешті вона щиро усміхається мені і акуратно, щоб не обпекти тендітні пальці, бере стакан у руки і з прихованою насолодою вдихає аромат.
І я відчуваю як тепло розповсюджується по моєму тілу і мимоволі сама усміхаюся. Стає спокійно і добре. Задумуюсь про те, як наші вчинки впливають на оточуючих і на нас. Хіба це не дивовижно і жахливо водночас?
- Я до Коула,-врешті говорю, адже прийшла сюди саме заради нього.
Дівчина дивиться на мене трохи розгублено і мляво. Звичайно, вона не пам'ятає поіменно кожного пацієнта лікарні.
- Гофман.
Вона клацає мишкою у комп'ютері в ствердно киває, хоча незрозуміло чому.
- Я думаю, що він уже спить, проте можеш йти, якщо хочеш.
Киваю і прямую у напрямку безкінечних палат.
- Ще раз дякую!- якось занадто голосно викрикує дівчина, і її голос відлунням лунає по усій будівлі, що вона й сама хмуриться від цього.
Ще раз усміхаюся їй і зникаю десь між стінами, що наче лабіринт тягнуться все далі й далі. Намагаюся згадати в якій палаті знаходиться Коул і згодом невпевнено й повільно відчиняю одні з дверей. Навіть у мороці розумію, що не помилилася, і підходжу до ліжка. Коул спить. Я, мабуть, зараз схожа на якогось божевільного вбивцю з фільму жахів і, можливо, мені краще було б просто піти, проте я повільно опускаюся на стілець, намагаючись не видавати ніяких зайвих звуків, які могли б хоча б якось порушити цю спокійну тишу. Крізь матове скло дверей, пробивається світло з коридору, яке чомусь змушує мене відчувати себе у безпеці. Не люблю суцільну темряву. Коли ти не можеш контролювати ситуацію, не можеш бачити навіть власних рук, і мозок, чи то уява, починає грати з тобою в жорстокі ігри. Чомусь навіть тиша не здається тихою. Дзвенить у вухах.
Мій погляд затримується на блідому обличчі Коула. На його довгих віях і тонких, трохи привідкритих губах. Мимоволі крокую очима по венах на руках, досліджую кожен синець, а коли знову повертаюся до обличчя - помічаю, що його очі розплющені. Замість того, щоб налякатися - несвідомо усміхаюся.
- Я сподівався, що ти підеш,-сонно промовляє Коул, знову розглядаючи мене з надмірною прискіпливістю.
- Я б міг пролежати так ще довго, але твій пронизливий погляд дратує мене.