В Обіймах Долі

Розділ 1

         Дана
Ніч. Доріжка, якою я йшла, освітлювалась місяцем і зорями. Яка чарівна атмосфера. Я йшла крізь дерева, прибираючи гілки на шляху, ніби щось шукала. Легкий вітерець торкається моєї ніжної шкіри під білою шифоновою сукнею з довгими красивими рукавами.
Я продовжую свій шлях між деревами та зупиняюся біля одного. Від краси, яка була переді мною, захоплював дух. Я вийшла на зелену галявину, яку освітлювали зірки, світлячки літали над травою і освітлювали все навколо. Я стояла, як зачарована, спершись об дерево, насолоджуючись прекрасним видом забувши про все на світі. Як раптом я відчула ніжний дотик позаду, сильні м'язисті руки обняли мене за талію і притиснули до не менш м'язистих грудей. Я відчула різкий приплив тепла всередині себе, як добре і спокійно на душі. Раптом ця ж сильна м'язова рука протягнула мені червону троянду - "яка красива" - я беру цю троянду і вдихаю її прекрасний п'янкий аромат. Сильні руки міцніше стискають мою талію, ніби боячись відпустити та втратити назавжди.
Я хочу поглянути на нього — на того самого, хто обіймає мене так, ніби ніколи нікого не обіймав, ніби я його кисень і відпустивши мене він задихнеться. Я хочу подивитися у його очі, хочу побачити його ніс, губи, посмішку. Трохи соромлячись я все-таки наважуюсь обернутися...

Яскраві промені сонця мерехтять через вікно світлим золотим забарвленням і світять прямо мені в очі. Я прокидаюся від нерозуміння де знаходжусь і чому моє серце б'ється так, ніби я бігла марафон.
Через пару хвилин я прийшла до тями і розумію що знаходжуся у своїй кімнаті, в будинку моїх бабусі та дідуся, я тільки прокинулася. Яка зараз година? Дивлячись на яскраве сонце за вікном розумію, що зараз або пізній ранок, або вже обід. Беру телефон до рук і дивлюся на час-10:30.
Так, Дано, щось ти заспалася, знову зіб'єш графік сну, а потім на роботу вставати буде складно. Це все книга винна, яку я вчора читала не відриваючись. Сказала ж "пару розділів прочитаю для гарного сну і все", в результаті засиділася до 3:00 ночі. Хоча чому я дивуюся, книги завжди так діють на мене. Як тільки збираюся прочитати хоча б один розділ, і він закінчується на цікавому місці, то потім відірватися складно і вітай безсонна ніч. Але що з цим вдієш, я така людина, люблю іноді поринути в інший світ і прожити інше життя, переживаючи всі ті емоції, що переживають герої в книгах.
Прокинувшись остаточно я згадала що мені снилося цієї ночі: яскраві зірки над головою, що висвітлюють галявину над якою літає багато світлячків; сильні руки, що подарували мені червону троянду і обіймали так міцно, що хотілося розтанути в цих теплих обіймах. Тільки кому належать ці м'язові руки я не встигла розгледіти, сон обірвався на найцікавішому моменті — що за несправедливість. Ну то гаразд, у мене завжди так, треба вже звикнути що найреалістичніші сни закінчуюсь на найцікавіших моментах.
Бачу як двері в мою кімнату відчиняються і входить моя бабуся
— Доброго ранку, Дано, як спалося?,— питає бабуся витираючи руки об фартух,— я якраз хотіла тебе будити, на кухні млинці остигають, чекають на тебе, давай вставай і бігом снідати.
— Доброго ранку,— з посмішкою на обличчі говорю я,— спалося чудово, ти ж знаєш у вашому домі в мене завжди міцний сон.
— Давай бігом вставай, бо дідусь без тебе їсти не хоче,— каже з усмішкою бабуся і виходить з кімнати.
Через десять хвилин я вже привела себе до ладу і пішла на кухню. Бабуся заварювала чай, а дідусь сидів за столом, чекаючи мене. На столі стояла ціла гора оладок, а поряд сметана та варення.
— Доброго ранку, діду, — сказала я, заходячи на кухню.
— Доброго ранку, онучко, — відповів дідусь цілуючи мою руку, — як спалося на новому місці? Відвикла вже напевно від цього ліжка?
—Добре спалося, навіть дуже. Трохи відвикла, у моїй квартирі ліжко більше, але воно не зрівняється з тим рідним, на якому я проспала все дитинство,— відповіла я дідусеві з посмішкою. Він посміхнувся у відповідь.
—Так забирай його до себе в Київ, будеш і далі спати на ньому. Ми тобі його поштою передамо,— сміючись, каже дідусь. Він завжди любив жартувати, а я любила сміятися з його жартів.
—Ні дідусь, дякую звичайно, але де я спатиму коли приїжджатиму? Нехай стоїть у моїй кімнаті, йому тут саме місце,— посміючись відповіла я.
Бабуся принесла чай, поцілувала мене в лоб і сказала
—Їж дитинко, а то зовсім схудла у своєму Києві, я тебе відгодую за ці два тижні.
—Бабусю, ти що, я навпаки погладшала на три кілограми, і я добре харчуюся, ти мені стільки смакоти передаєш що мені ніколи худнути, - намагалася переконати я бабусю, тільки щоб не переживала за мою вагу, для неї я завжди занадто худа.
— Так, бачу я по твоєму худенькому обличчю, ну нічого, ми це виправимо,— відповіла бабуся з погрозою в голосі.
Сперечатись з нею я не наважилась, бо моя бабуся занадто вперта. Так що мені нічого не залишається робити як просто їсти все, що мені впихають, іншого вибору немає. Але я не скаржусь, бо я знаю, що бабуся дуже переживає за моє здоров'я.
Скільки я себе пам'ятаю, завжди бабуся з дідусем дбали про мене, адже саме вони ростили мене перші роки мого життя. Мама народила мене у 16 років, на той момент у них із татом були фінансові труднощі, і вони вирішили поїхати за кордон, щоб заробити грошей. А мене відвезли в невелике містечко, до моїх бабусі та дідуся, так би мовити, на виховання.
За розповідями бабусі батьки привезли мене, крихітну дівчинку з карими очима і темним як шоколад волоссям, у холодний листопад, потім я дуже захворіла, і довго не могла одужати. Батьки приїжджали щомісяця до мене, буквально на пару днів, а потім знову виїжджали. Бабуся з дідусем мене любили всією душею, порошинки з мене здували, іноді балували але виховували гідно, я була слухняною дитиною, і як вони мені казали, найкращою дівчинкою у світі. І так тривало цілих 6 років, але одного прекрасного дня батьки повернулися на зовсім.
Вони купили будинок у цьому ж містечку неподалік будинку бабусі з дідусем, і забрали мене туди. Я пам'ятаю як я плакала і не хотіла переїжджати, навіть хотіла залишитися з бабусею і дідусем назавжди, але вибору у мене не було. Мені довелося звикнути до нового будинку, але в будинок, де я росла 6 років, я ходила щодня, навіть більше часу там проводила ніж у новій, так званій, домівці.
Я пішла до школи, познайомилася з новими друзями, і вже звикла до так званого нового життя, але про бабусю з дідусем ніколи не забувала.
Час минав, і з кожним роком стосунки моїх батьків ставали все гіршими. Ми жили як на пороховій бочці, постійно скандали, крики, сльози. Грошей завжди не вистачало, бабуся з дідусем завжди допомагали і фінансово і фізично лише тому, що їм було шкода мене.
Але ситуацію це не виправило. Скандали не вщухали, справжньої батьківської любові я не отримувала як інші діти у моєму віці, але згодом я з цим змирилася.
Коли мені виповнилося 18 років, я пішла навчатися до університету, які оплачували мої бабуся з дідусем, бо у батьків, як завжди, не було грошей. Навчалася я на факультеті міжнародних відносин дистанційно.
Тому що одразу пішла працювати. Мені випала честь працювати у національному банку столиці. Я не могла прогавити таку можливість, і так я почала свій кар'єрний шлях у банківській сфері.
Повз роботу я читаю книги, люблю малювати, дивлюся серіали і іноді гуляю з друзями. Взагалі я домашня людина, віддаю перевагу сидіти в кріслі з книжкою, ніж розважатися в клубах. Ще я мала хлопця, але через рік стосунків ми розійшлися, бо не зійшлися характерами. Але я на цьому не зациклювалася, тому що розуміла, що мій час для кохання ще не настав.
Мене звуть Дана Кравець і зараз мені 20 років, я все та ж дівчинка з карими очима і темним, як шоколад, волоссям. Навчаюся, працюю і живу на своє задоволення. Додому я приїжджаю рідко, буквально один раз на два місяці, і завжди залишаюся у бабусі з дідусем. До батьків я добре ставлюся, але вони для мене не такі рідні, як хотілося б.
Зараз у мене відпустка, і я приїхала додому відпочити від міської метушні. І саме встигла до свята: сьогодні святкується 100-річчя нашого містечка, буде бенкет на весь світ, концерт, пісні, танці та багато всього цікавого.
— Дана швидше їж і біжи збиратися, бо спізнишся на свято,— каже мені бабуся біля порога кухні.
— Дай дитині поїсти, що ти її підганяєш, я хочу поснідати в компанії онучки,— почав дідусь заступатися.
— Георгію, а ти хіба не поспішаєш? Ти з Анатолієм наче на рибалку збирався,— нагадує бабуся.
Дідусь подивився на свій наручний годинник і вдарив себе по лобі, він же вчора о 12:00 збирався з дідом Толею на рибалку поїхати. Я чула, як вони по телефону домовлялися.
— Маргарито, чому ти одразу не нагадала, я вже забув зовсім — вигукнув дідусь у передпокій, щоб бабуся почула.
— Так я й нагадала,— вигукує бабуся— тож поспішай, бо вся риба спливе, поки ви збиретесь.
Дідусь поцілував мене в верхівку, а сам побіг збиратися.
Я допивала свій чай і розповіла бабусі про ту саму сукню, яку купила спеціально щоб одягти на свято. Ще пів години ми розмовляли, а потім я пішла в свою кімнату переодягатися. Свято розпочнеться о 15:00, тож я встигну провідати батьків.