В Обіймах Долі

Розділ 17

                         Дана
     
     Темрява.  Глибока та нескінченна.  Ніби ти провалився в яму, і не можеш вилізти звідти, ніби ти сліпий і не бачиш виходу.  Почуття безвиході, бо ти розумієш, що не врятуєшся. Ти в пастці.  Я була в пастці.
      Я не знаю скільки часу була непритомна, може кілька годин, а може кілька хвилин.  Але коли прийшла до тями, то не могла зрозуміти що трапилося і де я знаходжуся.
      Я лежала на ліжку, великому та широкому ліжку зі світлими простирадлами та балдахіном.  Трохи підвівшись, я оглянула кімнату, в якій знаходилася.  Сірі стіни, великі коричневі двері... і все більше нічого.  Праворуч від мене було розташоване вікно, з якого лилося яскраве світло.
       Я встала з ліжка і підбігла до вікна.  Сонце не піднялося досить високо, був ще ранок.  Я прикрила очі, і почала згадувати: пробіжка, охорона, стрілянина.  На мене напали якісь відморозки і… чорт.
      “Бос буде задоволений ...” — в моїй голові пролунав незнайомий голос, і я згадала.  Мене приспали й викрали.  Люди Метревеллі знайшли мене.
        Я озирнулася навколо, після чого підбігла до дверей і спробувала відкрити їх… замкнено.  Я знову підбігла до вікна, і стала ретельніше розглядати територію.  Я була в якомусь будинку, приблизно на третьому поверсі, висота виду з вікна говорила про це.  Вдалині виднілися дерева, можливо ліс, але ближче до будинку були одні пагорби.  Внизу стояло три машини, а навколо будинку ходили люди, схоже це солдати Данте.  Їх було більше дюжини, і всі озброєні.  Я спробувала відчинити вікно, але воно мені не піддавалося.  Мене замкнули, мені не втекти звідси.  Навіть якщо мені вдасться зламати замок я все одно далеко не втечу, навколо занадто багато охорони, мене відразу спіймають.  Я була в пастці.
       І навіщо я тільки пішла на ту бісову пробіжку, якби я не вийшла з дому, якби не відстала від охорони мене б не впіймали, яка ж я дурепа.  Влад… чи знає він про моє викрадення?  Можливо, його люди йому вже доповіли.  Можливо, він уже шукає мене, або навіть вже їде за мною.
       У мене було дивне передчуття.  Серце вистрибувало з грудей, і всередині виникло сильне хвилювання.  Господи, хоч би з ним нічого не сталося, хай він буде впорядку.  У голові випливла картинка сьогоднішнього сну.  Мертве тіло Влада на моїх руках, його серце кровоточило, а я нічого не могла зробити.  Ні, це марення, це моя уява грає зі мною!  Я не маю думати про це, не маю згадувати, це все не правда, зараз не час піддаватися паніці, я маю думати як втекти звідси.
      Я доторкнулася до шиї, щоб заспокоїтись і відчути єдину частинку Влада на собі, його подарунок.  Кулон зі знаком нескінченності, який він подарував мені на день народження.  Але його не було.  Я почала долонею водити по всій шиї, але кулона не відчувала.  Я підійшла до ліжка і почала тріпати постіль, сподіваючись, що прикраса злетіла з мене і залишилася на матраці, але її там не було.
       З того моменту, як Влад надів цю прикрасу на мене, я ношу її не знімаючи.  Цей кулон був для мене оберегом, він зігрівав мені душу, адже був подарований коханою людиною.
      “... щоб не трапилося, де б ти не знаходилася, я завжди буду поряд з тобою, і завжди прийду тобі на допомогу, прошу пам'ятай про це, завжди і нескінченно.” – слова Влада спливли в пам'яті, і сльоза покотилася по моїй щоці.
      Він поряд, завжди був поряд.  Він мій ангел-охоронець, який був зі мною у важкі моменти і захищав.  Навіть без кулону я відчувала присутність Влада, він був у моєму серці.  Я відчувала, він близько, і обов'язково витягне мене звідси.
       Раптом ззаду почувся скрип дверей.  Я різко обернулася.  Метревеллі стояв у дверях, тримаючи руки в кишенях чорних штанів.  Його темні очі спалахнули і хижий погляд пройшов по моєму тілу.
      — Ну привіт, лялечко Дана...