В Обіймах Долі

Розділ 19

                         Дана
     
     Я втратила мову.  Тіло почало тремтіти , а серце застукало з шаленою швидкістю.  Я зовсім не очікувала почути голос Метревеллі.  Буквально годину тому я на власні очі бачила, як люди Влада відвезли його у невідомому напрямку.  Я думала, що більше ніколи не почую про цю людину, але не тут то було.  Він дзвонить на мій мобільний, і знову мучить мене. Господи, коли ж це скінчиться.
     — Судячи з твоєго мовчання, ти ще не встигла по мені скучити. — насміхається Данте по той бік телефону, а я продовжувала мовчати.— Тобі напевно цікаво, як я зміг втекти? Щож відповім тобі так: твій коханець мене недооцінив...
       Я відразу ж відключилася, недослухавши його промову до кінця, і не думаючи ні секунди кинулася у бік виходу, щоб знайти Влада і розповісти, що Метревеллі знову на волі.
      Але не встигла я відчинити двері кімнати, як раптом телефон у моїй руці звібрував, сповіщаючи про нове повідомлення.  Я різко зупинилася, поклавши руку на ручку дверей, і подивилася на екран.
     "Якщо ти вийдеш зі своєї кімнати, то твій благовірний покине це світ раніше, ніж планувалося."  — було написано в повідомленні, після чого я побачила фотографію Влада, який стояв на балконі нашого будинку і сперся на перила, по моїй спині пробіг холод.
       Я різко зісмикнула руку з дверної ручки, ніби та була гаряча, як розпечене вугілля, і відійшла від дверей на кілька метрів.  Руки почали тремтіти, після чого я знову почула дзвінок.  Телефон у руці задзвенів, а на екрані знову висвітлився незнайомий номер.  Я підняла слухавку.
      — Не смій скидати слухавку, поки я не закінчу говорити, крихітко. — злісно прохрипів Метревеллі, і я напружилася.
      — Що ти хочеш від мене?! — прокричала я в слухавку і сіла на ліжко, щоб не впасти на підлогу, ноги мене зовсім не тримали.
      — Нічого особливого, моя люба наречена, лише одну річ. — спокійно промовив Метревеллі, після чого грубо продовжив.— Подивися повідомлення, я там тобі скинув дуже цікаве відео
       Не відключаючись, я перевірила СМС і відкрила щойно відправлене відео.  Влад стояв на балконі і дивився в далечінь, на ньому була біла сорочка, на якій чітко виднілася червона крапинка в районі грудей.
       Мене всю трясло.  Я різко піднялася на ноги і підбігла до свого вікна, з якого ліворуч якраз було видно балкон.  Влад і справді стояв там, рукава його сорочки були закочені по лікоть, а тіло було розслабленим.  Він навіть не підозрював, що знаходиться на мушці у снайпера, будь-якої секунди його можуть позбавити життя.
      Я почала дивитися по сторонах, на дахи далеких будинків, щоб побачити стрільця, але ніде не могла його знайти.  Я тремтячою рукою піднесла телефон до вуха, і почула задоволений сміх Метревеллі.
      — Ну що, переконалася? — задерикувато спитав чоловік, а потім серйозним тоном продовжив.— Стрілка ти не побачиш, тому що він дуже далеко від особняка, але потрапляє він чітко в ціль, повір мені на слово.
      — Що тобі потрібно? — тихим голосом прошепотіла я в слухавку, бо ком у горлі душив мене, а сльози почали щипати очі.
       — У тебе є година, щоб покинути цей особняк раз і назавжди,— почав говорити Данте, а я вже відчувала, як лезо проколює моє серце.— І якщо ти цього не зробиш, або хоч слово скажеш про мене, твій Влад опиниться з кулею в серці і його вже нічого не врятує.
        Моє серце пропустило удар.  Сльози ринули водоспадом, а ноги підкосилися, і я впала на підлогу.  Я хотіла стукати у вікно, і попередити Влада про небезпеку, хотіла кричати, щоб він йшов звідти, бо за ним стежить снайпер, але я не могла цього вдіяти.  Один неправильний рух і його вб'ють.  Я повинна врятувати його. Будь-якими способами, але повинна.  Я не пробачу собі, якщо з ним щось трапиться, я не вибачу себе, якщо він постраждає через мене.
       Я продовжувала сидіти на підлозі, з притиснутим телефоном до вуха, і намагалася віддихатися.  Зібравши всі сили, я почала кричати в трубку.
       — Навіщо ти це робиш?  Чому ти не можеш дати нам спокій?! — хвилину по той бік стояла мертва тиша, а після Метревеллі холодно відповів.
       — Вибирай, Дано, або ти кидаєш його, і їдеш, або прямо зараз я його пристрелю, як тварину.
       — Будь ласка, не вбивай його,— почала благати я, ковтаючи сльози.— Я зроблю все, що ти скажеш, тільки не чіпай його.
        — Хороша дівчинка,— задоволено хмикнув Метревеллі.— Я триматиму його на прицілі доти, доки ти не покинеш межі особняка.  У тебе година.
        — Де гарантія, що ти не завдаси йому шкоди після мого від'їзду? — різко запитала я, на що Метревеллі трохи засміявся.
        — Тобі доведеться повірити мені на слово.  Повір дивитися на його страждання набагато веселіше, ніж убити.  У тебе залишилося п'ятдесят п'ять хвилин, люба, поспішай.— після цих слів він скинув дзвінок.
        Істерика повністю заволоділа мною.  Сльози капали на підлогу, серце розривалося на частини, а я так і продовжувала стискати телефон у руці та сидіти на холодному паркеті.
        Він уб'є його, якщо я не поїду.  Я не переживу його смерті.  Я хотіла залишитися з ним, хотіла зробити його щасливим, але тепер мені доведеться залишити його, заради його ж безпеки.  Усі надії та мрії розбилися на дрібні уламки.  Я мала відмовитися від свого кохання, щоб врятувати коханого. І я зроблю це, іншого виходу в мене немає.
      У мої двері постукали.  Я підняла голову, сидячи на підлозі, і не могла поворухнутися, ніби тіло паралізувало.  Потім почулося клацання, і двері відчинилися, на порозі стояв Влад.
     — Amanta mea, ти…— не встиг він закінчити речення, як побачив мене на підлозі всю у сльозах, і швидким рухом підлетів до мене ближче.
      — Що трапилося?  Чому ти сидиш на підлозі і плачиш?— почав запитувати Влад, і беручи в долоні моє обличчя, глянув у вічі.
       Він був схвильований моїм станом. Влад витирав мої щоки від сліз і продовжував щось питати, але я не чула його голосу.  Я милувалася його глибокими синіми, як океан, очима, і усвідомлювала, що бачу їх востаннє.  Його ніжні дотики також були останніми в моєму житті, більше я їх не відчую.
       Влад глянув на телефон у моїй руці, і насупився.  Подивившись знову в мої очі, він запитав
       — Хтось дзвонив?  Якісь погані новини?  Дано, скажи хоч що-небудь, не мовчи.
       Сльози знову почали щипати очі, але я прикрила повіки і негативно похитала головою.
      Я не можу сказати тобі правду, коханий, інакше тебе вб'ють.
      Я знову відкрила повіки і, відкинувши його руки зі свого обличчя, різко піднялася на ноги.  Влад теж підвівся разом зі мною, і продовжував свердлити мене поглядом.
      Пробач мене, коханий, за все, що я зараз скажу.  Це все заради тебе.
      Я важко зітхнула і зібравши всі останні сили почала говорити.
      — Я дзвонила в аеропорт, бронювала квиток.— чітко намагалася говорити, щоб не видати тремтіння у голосі. — Я повертаюся додому.
       Влад насупив брови.  Я помітила як напружилися його вилиці, а погляд став гострим і запитальним.  Він був збентежений моїми словами.
      — Як повертаєшся?  Чому?
      — Метревеллі спіймали, тепер на мене ніхто не полюватиме, так що я можу повернутися додому.— холодно відповіла я, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, боялася того, що можу побачити в його очах.
       Він схопив мене за плечі і притягнув ближче до себе, я напружилась.
       —Подивися на мене.— майже пошепки промовив Влад.  Я підкорилася, і все-таки глянула на нього, його очі були темні й порожні. — Розкажи, що сталося?  Я бачу, що ти щось приховуєш.
       — Я просто хочу повернутися додому.— спокійно відповіла я, і скинувши його руки з плечей, попрямувала до шафи.
       Але Влад перехопив моє зап'ястя і різким рухом притяг мене до себе. Я ахнула від здивуваня, і сильніше напружилася.
      — Ти не вмієш брехати, amanta mea.  Я не вірю не єдиному твоєму слову.  Говори правду, що трапилося?   
       Влад обхопив мою талію і притиснув до себе, щоб я не втекла, він вимагав пояснень. І як би не було мені боляче, я вже знала, що йому сказати.
      — Пам'ятаєш, ми домовлялися, що після того, як Метревеллі спіймають, я зможу повернутися додому?  Так ось, цей день настав, я йду збирати свої речі. — мій тон був холодний, від чого вилиці Влада напружилися сильніше.
       Я намагалася звільнитися з його хватки, але він міцніше притис мене до себе, наші погляди зустрілися.
      — Я все пам'ятаю, amanta mea, нічого не забув.— так само холодно відповів він.— Але це було до того, як я зробив тебе своєю.
      — Це не має значення.
      — Ще як має, Дано! — голосно вигукнув Влад, а я намагалася стримувати сльози. — Все, що було між нами, має дуже велике значення.
      — Те, що було між нами, нічого не означає, це швидкоплинна пристрасть і не більше.
      Очі Влада стали скляними, він не очікував почути такі слова.  Це була брехня, але я мала зробити все, щоб він відпустив мене, і якщо заради його спасіння мені потрібно буде розбити його серце, я зроблю це, тільки аби він був живий.
      — Це не правда, і ти сама це знаєш. — суворо промовив чоловік, продовжуючи тримати мене в клітці своїх обіймів.— Що сталося за ті півгодини, які ти провела в цій кімнаті?  Що змусило тебе засумніватися у наших почуттях?
       Я спиралася долонями в його груди, щоб не підпускати його надто близько, і прикрила очі.  Часу мало, мені треба було брехати, інакше я не виберуся звідси.
      — Не було ніяких почуттів, Владе, — холодно сказала я.— Ти просто мною одержимий, як і Метревеллі, і я це зрозуміла тільки зараз.  Досить з мене одержимих мафіозників, я хочу повернутися додому.
      — Це маячня.— почав заперечувати Влад, дивлячись мені в очі.— Я не знаю, навіщо ти це говориш, amanta mea, але твої очі говорять про інше.  Навіть незважаючи на мою правду ти не засумнівалася в моїх почуттях до тебе.  Там, під дулом пістолета, ти мені повірила, і продовжуєш вірити.  Але я не розумію, навіщо зараз ти брешеш, що змушує тебе це робити?
      — Я говорю те, що думаю.  Жодних почуттів не було, все це марення.
      — Я кохаю тебе.
      — Я НЕ КОХАЮ ТЕБЕ ВЛАДЕ, Я НЕ КОХАЮ ТЕБЕ!
      Брехня.  Знову брехня, але я мала сказати це.  Я знала, що ці слова розіб'ють йому серце, але я не мала вибору.  Сльози ринули по моїх щоках із новою силою, а серце розривалося.  Я заплющила очі і різко вирвалася з чіпких рук Влада, він не намагався мене більше стримувати.
      Чоловік ніби завмер, не намагався більше зловити мене.  Я боялася дивитися на нього, інакше моє серце не витримає.  Я відійшла від Влада подалі і стала біля вікна.  Він мовчав.  Нічого не говорив.  Йому було боляче, як і мені. Бачить бог, я ненавиділа себе за ці слова, але іншого виходу в мене не було.
      — Я не вірю не єдиному твоєму слову.— тихо промовив чоловік, а я прикрила очі в спробах заспокоїтися.
      — Я намагалася покохати тебе, але так і не змогла цього зробити. — продовжувала брехати я.— Після нашої  ночі я хотіла сказати тобі про це.  Я не хотіла мучити тебе хибними надіями, і хотіла поговорити про це.  Але мене викрали, і я не встигла цього зробити.  А потім все навалилося, як сніг на голову, і я не знала як поводитись у всій цій ситуації.  Вибач, але я не можу відповісти тобі взаємністю.
       Я прикусила собі язика, щоб більше нічого не говорити, мене нудило від самої себе.  Кожне моє слово,  різало серце Влада, ніби гострий кинджал.  Я відчувала його біль, моя душа горіла і кричала від такого самого болю.
      Влад мовчав, але я почула позаду кроки.  Він підійшов до мене.  Я дивилася у вікно і не оберталася, я не хотіла бачити в якому він стані.  Влад зупинився біля моєї спини, і я відчула терпкий запах його парфуму.  Я заплющила очі, щоб запам'ятати цю мить назавжди, бо більше ніколи не зможу відчути його поряд.
      Біля вуха почувся ніжний баритон
      — Ті слова, що ти сказала Метревеллі...
      — Я зробила це, щоб відволікти його.  І як бачиш, у мене вийшло.— одразу ж перебила я Влада згадуючи як відвернула Данте на себе, щоб той втратив пильність.
      — Що ти задумала, Дано? — тихо шепоче Влад біля мого вуха, і мене ніби вдарило струмом.
      Я не могла дозволити почуттям захопити мій розум, інакше трапилося б неминуче.  Я різко вирвалася і, повернувшись спиною, відійшла убік, продовжуючи ковтати сльози.
      — Прошу, відпусти мене.— почала благати я, намагаючись не видати тремтячого голосу, я почула крок у мій бік.
      — Дано, благаю тебе, не роби цього. — його голос був пригнічений, мені було навіть страшно уявити, що він зараз відчуває, але я не могла подивитись на нього, це було вище за моїх сил.
       — Ти обіцяв, що відпустиш мене додому, як тільки ситуація з Метревеллі вирішиться, так дотримайся своєї обіцянки, Владе.
       Мені довелося тиснути на нього.  Я подивилася на годинник на своєму зап'ясті, який мені подарував Леон, і бачила, що час підтискає.  У мене залишилось сорок хвилин.  Я маю поспішати, інакше буде гірше.
       У кімнаті була мертва тиша.  Здавалося, навіть птахи за вікном перестали співати.  Я помітила, як темні хмари закрили яскраве сонце, яке буквально хвилину тому освітлювало все навколо.  Я важко зітхнула, і обняла своє тіло руками, намагаючись вгамувати тремтіння.  Після я почула кроки, що віддалялися подалі від мене, але обернутися так і не наважилася.  Влад заговорив холодним сталевим голосом.
      — Мій літак чекатиме на тебе в аеропорту.  Як тільки ти будеш готова, водій відвезе тебе.
      Я так само стояла до нього спиною, і таким же холодним тоном відповіла.
      — Я вже забронювала квиток, можеш не турбуйся з цього приводу. — збрехала я, адже ніякий квиток я ще не бронювала, але користуватися його допомогою я не хотіла.
      — Ні, Дано, ти полетиш моїм літаком, і не смій сперечатися хоча б на рахунок цього.— грубо промовив Влад, після чого я почула як він вийшов і зачинив двері з таким гуркотом, що стіни довкола здригнулися.
      Я залишилася сама в кімнаті, і відразу впала на підлогу.  Сльози ринули з новою силою.  Я закрила рота долонею, щоб не закричати від болю, який розривав моє серце на шматки.
      То був кінець.  Нашому щастю, нашій пристрасті, нашому коханню прийшов кінець.  Я так і не встигла сказати йому, що я кохаю.  Не встигла зізнатися, що мої почуття такі ж сильні, як і його.  Натомість я відкинула його.  Я сказала найстрашніші слова, які тільки можна почути від коханої людини.  І до кінця життя я себе проклинатиму за це, але я не могла вчинити інакше.
      Вибач мені, коханий.  Якби ти тільки знав, навіщо я це роблю, ти б мене зрозумів.
      Можливо, нам із самого початку судилося так закінчити.  Можливо, мені взагалі не варто було закохуватися в нього, і тоді зараз не було б цієї ситуації.  Багато думок пролетіло в моїй голові, і я знову згадала ті самі слова ворожки.
      "Якщо зробиш правильний вибір, то щастя саме тебе знайде ..." — я думала, що цей вибір я зробила, коли погодилася поїхати з Владом, але як же я помилилася.
      Тепер я зрозуміла про який вибір йшлося: життя коханого чи своє щастя.  І я однозначно вибрала перший варіант.  Я буду щаслива від думки, що Влад живий і здоровий, цього для щастя мені цілком достатньо.
       Я вбила наше кохання, щоб жив він.  Я пожертвувала своїм щастям на благо коханого, я не могла вчинити інакше.  Він жертвував життям заради мене, тепер моя черга жертвувати заради нього.
       Я кохаю тебе, Владе. І буду кохатиму тільки тебе, любий, завжди і нескінченно.
    
                            ***
      Я зібрала всі речі, з якими приїхала сюди.  Я впорядкувала своє заплакане обличчя, і трохи заспокоїлася.  Переодягнувшись у ніжну сукню з довгими рукавами і одягнувши босоніжки я попрямувала до виходу.  Схопившись за ручку валізи, я окинула кімнату на останок.
      У кутку стояв мій мольберт із полотном та фарбами, на комоді лежали книги, які мені подарував Дженгер.  Я не змогла нічого з цього забрати, нехай усі спогади залишаться в цій кімнаті, так буде краще для мене.
      Я подивилася на годинник на своєму зап'ясті, і побачила, що в мене залишилося ще двадцять хвилин, я ще встигала з усіма попрощатися.
      Я вийшла з кімнати, викочуючи валізу, і щільно зачинила двері.  Мій погляд відразу впав на двері на проти, і серце знову пронизала гостра ігла.
      Він у спальні?  Що він зараз робить?  Як почувається?  Чи нудьгуватиме він за мною?
      Багато запитань промайнуло в моїй голові, і на все я хотіла знати відповідь.  Я залишила валізу і підійшла до спальні Влада.  Я взялася за ручку дверей і вже хотіла увійти, але почула праворуч голос.
      — Він у бібліотеці,— сказав Дженгер, прямуючи до мене, і я обсмикнула руку.  Чоловік був трохи похмурим, але я не хотіла питати причини, адже відповідь була ітак зрозуміла.
      — Чому ви раптом вирішили поїхати?  Має бути якась серйозна причина.
      — Причина є, Дженгер, і дуже вагома.  Повірте мені, так буде краще для всіх.— сумним тоном відповіла я, і чоловік так само сумно посміхнувся.
      — Я не знаю, що у вас сталося, Дано, але він дуже нещасний.  Ви – промінчик світла, в його тьмяній темряві, і він не зможе жити без вас.— слова Дженгера різанули по мені, наче лезо, і я відчула, що задихаюся. Адже я теж не зможу жити без нього.
       Я прикрила очі і намагалася спокійно віддихатися, і раптом відчула як мої долоні обійняли чиїсь руки.  Я розплющила очі і побачила як Дженгер стискає мої долоні у своїх руках і злегка посміхається.
      — Ідіть до нього, він чекає на вас.— ніжно сказав мені чоловік, після чого взяв мою валізу і пішов коридором, поки не зник за рогом.
       Я так і не сказала йому жодного слова, але подумки дуже дякувала.  Мені потрібен був цей поштовх, інакше я б сама не наважилася.  Мені потрібно було побачити Влада востаннє та попрощатися з ним, іншого шансу у мене не буде.
      Я попрямувала в інший бік коридору і піднялася на третій поверх.  Я помітила, що двері до бібліотеки були відчинені.  З важким зітханням я увійшла всередину.  Влад стояв до мене спиною і дивився у вікно.  Його м'язи були напружені, біла сорочка щільно обтягувала його широку спину.  Моє серце виривалося з грудей, і здавалося, ніби кисню в цій кімнаті не вистачає.  Я трохи заспокоїлася, і глибоко вдихнувши, почала говорити.
      — Я прийшла попрощатися.— кілька секунд він мовчав, від чого я трохи напружилася, можливо мені не варто було приходити.
      — Я знав, що ти прийдеш,— тихо відповів Влад і повернувся до мене обличчям.
       Його руки були складені на грудях, а очі потьмяніли, його обличчя нічого не виражало, здавалося ніби він не відчуває емоцій.  Я підійшла до Влада і зупинилася за два метри навпроти нього.  Чоловік не зрушив з місця.
      — Я хочу подякувати тобі за все, що ти зробив для мене.  Я до кінця життя цього не забуду.
      — Ти зробила для мене набагато більше, amanta mea, це я мушу тебе дякувати. — ніжним баритоном каже чоловік, дивлячись кудись убік.
       Я простежила за його поглядом, і зрозуміла, що він дивиться на картину над каміном, яку я для нього намалювала.  Наш сон.  Те, з чого все починалося.  Один і той самий сон, який ми бачили тієї ночі, і який привів його до мене.  Я тоді навіть не підозрювала, як все може обернутися.
      Я перевела свій погляд з картини, намагаючись вгамувати сльози, що накотилися, а потім знову подивилася на Влада, він уважно спостерігав за мною.
      — Я хочу віддати тобі дещо,— каже чоловік, і простягає мені розкриту долоню.— Здається це твоє.
       У руці лежав кулон.  Той самий, що він подарував мені на день народження.  Я прикрила очі, намагаючись заспокоїти серце, а Влад продовжував говорити.
      — Охорона знайшла його на тому місці, де тебе викрали, і тепер я повертаю його тобі.
      — Я не можу його взяти назад, Владе.  Це буде зайвим.— мені не хотілося брати кулон, він би постійно нагадував мені про нього. Про те, що ми пережили разом, це було б каторгою.
      — Це твій кулон, і я дуже хочу, щоб ти його взяла назад. — ніжно каже чоловік, і дивиться на мене з таким же теплом, як і раніше.— Нехай цей кулон нагадує тобі про цей будинок, про Дженгера з Валентином… про мене. 
      Я пильно дивилася в його очі, які замість синього були сірі, як похмурий день, наче небо закрили темні хмари.  Я відчула як по моїй щоці біжить сльоза, але я не звертала на неї уваги.  Я намагалася насолодитися останньою миттю зі своїм коханим.
      — Дозволь мені надіти його на твою шию.— сказав Влад і я мовчки повернулася до нього спиною, забираючи волосся на бік.
      Ніжний дотик чоловіка, мов струм, вдарив по моїй шкірі, а тепле дихання обпалило шкіру.  Серце розривалося на частини, але я намагалася його ігнорувати.  У мене ще буде час оплакати своє щастя, зараз треба бути сильною, це все заради нього.
      Влад застебнув кулон, і знак нескінченності знову прикрасив мою шию.  Я доторкнулася пальцями до кулона, намагаючись відчути холодний метал, але натомість відчула, як сильні руки обхопили мою талію зі спини, і міцно притиснули до м'язистих грудей.
     — Владе, відпусти мене! — голосно вигукнула я, і схопившись за руки Влада на своїй талії, намагалася
звільнитися, але його хватка була надто сильною.
     — Дано, не роби цього, не їдь,— почав чоловік говорити мені на вухо, міцніше стискаючи мене в обіймах.
     — Владе, прошу тебе, відпусти, мені потрібно їхати.
     — Я не можу відпустити тебе, amanta mea, я не зможу без тебе. — він уткнувся в моє волосся і благав залишитися.  По моїх щоках вже на всю ринули сльози, і здавалося, ніби я задихаюся.
     — Я зроблю все, що захочеш, усе що накажеш, тільки не йди від мене.— ніжно шепоче чоловік, і від цих слів усередині все горіло і палало з нестерпним болем.
      — Владе, благаю тебе ...— не встигла я закінчити фразу, як Влад різко розвернув мене до себе обличчям і притиснув своїм тілом до вікна.  Я охнула від несподіванки, і не встигла навіть заперечити, як його губи одразу ж накрили мої.
       Я стала відбиватися, бити його по грудях і плечах, але це було марно, і я не витримавши відповіла йому на поцілунок.  Я обплела його шию своїми руками і сильніше притиснула до себе, сподіваючись зафіксувати цей момент у своїй пам'яті назавжди.
      Ми пожирали один одного, ніби у нашому поцілунку був весь сенс життя.  Наче наші губи це кисень, без якого ми задихнемося.  Наші язики сплелися в пристрасному танці, і тіло кинуло в жар.  Серце хотіло залишитися в цій миті назавжди і забути про все на світі, але розум казав, що треба зупинитися, інакше я просто згорю живцем.
     Я перервала поцілунок намагаючись зробити ковток повітря, Влад важко дихав і дивився на мене палаючими очима.  Його хватка на моїй талії ослабла і я різко відштовхнула його, звільнившись з його крепких обіймів, і побігла у бік виходу.
     — Я кохаю тебе! — почула я за спиною вже на порозі бібліотеки, і різко зупинилася, тримаючись за двері, щоб не втратити рівноваги.
      Я трохи повернула голову, і побачила на обличчі Влада всі ті емоції, які він приховував: біль, смуток, розчарування, злість.  Здавалося, ніби він постарів на кілька років, я ще не бачила його таким нещасним і пригніченим.
      Я подивилася на нього на останок, і повернувшись до виходу, прошепотіла так, щоб він не почув.
     — Я теж тебе кохаю.— потім я відштовхнулася від дверей і на ватяних ногах помчала коридором.
     Однією долонею я притискала рота, щоб не закричати від пекучого болю всередині, а іншою трималася за груди.  Здавалося, серце проб'є грудну клітку і вилетить на волю.  Воно билося з такою великою швидкістю, що я не встигала рахувати.  Усередині все горіло, мені хотілося померти, хоча я вже ітак була не живою.  Сьогоднішній день офіційно можна вважати днем моєї смерті.
      Я вже була на другому поверсі і зупинилася біля сходів, що вели на перший поверх.  Я глянула на годинник, залишилося десять хвилин, мій час добігає кінця.  Я витерла обличчя рукавом сукні і перевела подих.  Залишилось зробити останній крок.  Я приїхала в цей будинок живою, а поїду звідси мертвою…