В Обіймах Долі

Розділ 3

Дана
Приємний, з нотками хриплості та ніжності, чоловічий голос пролунав праворуч від мене. Обернувшись до джерела звуку я побачила високоплечого темноволосого чоловіка приблизно років тридцяти. Він дивився на мене своїми глибокими блакитними очима і продовжив.
—Я про квіти, міледі, але і ви теж дуже красива.—
сказав чоловік дивлячись прямо в мої очі.
Він був таким високим, з моїми 165 см, ще й на підборах я діставала йому приблизно до підборіддя. Волосся чорне як смола, укладене назад, блищало на сонці. Він був одягнений у чорний костюм та білу сорочку. Дуже рідко бачу чоловіків у костюмах, але щоразу захоплююсь від такого видовища.
Як він мене назвав, міледі? Чоловіки в наш час знають такі слова? Тут я, звичайно, здивувалася, але мені було дуже приємно таке звернення.
—Міледі? Мене так ще ніхто не називав.— з легкою усмішкою відповідаю я незнайомцю.
Чоловік почав водити поглядом по мені, оглядаючи з ніг до голови, і промовив.
—Мені здається кожна жінка варта таких слів, але в наш час не кожен чоловік їх знає.— щиро посміхаючись, відповідає мені незнайомець.
—Думаю, ви маєте рацію, в наш час такі чоловіки бувають тільки в книгах.— з сумом у голосі відповідаю я.
Я продовжую дивитися далі на квіти, а чоловік продовжує дивитися на мене, нічого не відповівши. За кілька секунд знову чую ніжний баритон.
—Дозвольте дізнатися ім'я прекрасної леді?
Нічого собі, я що справді в книгу потрапила? Який акцент, голос, він не схожий на тих чоловіків, до яких я звикла.
—Мене звуть Дана, — відповідаю я, потім чоловік підходить ближче, і беручи мою долоню у свою вимовляє
—Приємно познайомитись, Дано, мене звуть Влад.—каже чоловік підносячи мою руку до своїх губ і ніжно цілує.
В цей момент мене ніби вдарило струмом, серце почало битися швидше, а ноги підкошуватись. Мені ніколи чоловіки не цілували руки, мабуть тому у мене така дивна реакція. Дана дихай, все добре.
—Я сподіваюся не Влад Дракула? Дивлячись на ваші манери, я припускаю, що ви або з ХVIII століття, або багато читаєте книг з естетикою минулих століть? — трохи пожартувати вирішую я над милим співрозмовником.
Чоловік засміявся від моїх слів, і глянувши на мене своїми глибокими, як чистий океан, очима відповів.
—Ні, Дано, на жаль не Дракула. Але в чому ви маєте рацію: я читаю книги різних епох, і просто вирішив здивувати красиву дівчину. І, до речі, я живу в Румунії, але моє прізвище не Дракула, а Тревільян, так що Дана, в чомусь ви мене розкусили,— з широкою посмішкою відповідає мені Влад.
Я була трохи в шоці. Він і справді з Румунії? Я просто ляпнула перше що спало на думку, а в результаті потрапила в яблучко.
З кожним словом чоловік зачаровував мене все більше, але що людина з Румунії забула в нашому містечку? Мені приємно було з ним спілкуватися, тим більше я ніколи не думала що такі джентльмени існують, цікаво в Румунії всі чоловіки такі?
—Дозвольте поцікавитись, що ж привело вас у наше маленьке містечко, пане Владе?— з дзвінкістю в голосі відповіла я чоловікові, на що той із такою ж променистою усмішкою відповів.
—Я приїхав до Києва у справах бізнесу, але один мій добрий друг запросив нас відвідати свято на честь сторіччя вашого містечка, він спонсорує це свято. Тому ми і приїхали трошки розвіятися, і повинен визнати, атмосфера тут чарівна.
Значить у справах, цікаво. Значить, він тут не один, а зі спонсорами, вперше такі ділові люди приїжджають до нас. Ніжний баритон перебив мої думки
—Ви, я так розумію, тут мешкаєте?— запитав у мене чоловік, і я відповіла
—Я тут виросла, живу у Києві, але сюди приїжджаю до сім'ї.
Чоловік так само дивився на мене захопленим поглядом, я теж дивлюся на нього, але мовчу, як і він. Я не знаю, скільки часу ми дивилися так один на одного, може кілька секунд, а може і кілька хвилин. Але погляд ніхто не відривав, ніби боячись втратити щось цінне. Між нами пройшла якась хвиля, ми обидва це відчували, але так і продовжували дивитися один одному в очі, від карих до блакитних і навпаки. Але наш мовчазний діалог таки перервали, продавець квітів повернувся до свого товару. Він з усмішкою привітав Влада, і звернувся до мене
—Ну що, Дано, вибрала букет?— спитав чоловік у мене, я бачила надію в його очах, він хотів продати хоч один букет, щоб зробити свій вклад у розвиток містечка.
—Якщо чесно, то я навіть не знаю який вибрати, кожен з них по-своєму прекрасний, я б дуже хотіла купити їх усі, і допомогти вам,— відповіла я з сумом у голосі.
Раптом інший голос, уже знайомий мені, вимовляє те, чого ніхто з нас точно не очікував почути.
—Я купую всі букети, —каже Влад дістаючи гроші і простягає їх продавцю.
Що?
Всі букети?
Для чого він це робить?
Я була в шоці, вже вкотре за сьогодні.
—Пане, це дуже багато, мої квіти не настільки дорогі,— каже продавець Владу, на що той усміхається і вимовляє.
—Кожна праця має оплачуватись гідно, тому не скромничайте і беріть. Нехай ці кошти підуть на добру справу, я візьму один букет, а решту можете роздати людям, нехай радіють, адже емоції на відміну від квітів ніколи не зав'януть.— останні слова він вимовив дивлячись на мене. Він чув мою розмову з продавцем? Тому він вирішив купити все?
У мене було багато питань до цього чоловіка, але я вирішила поставити хоча б одине.
—Навіщо ви це зробили, чому викупили всі квіти?
Влад повертається до столу, бере до рук чудову композицію з білих і червоних троянд і простягая мені каже.
—Бажання жінки, для мене закон. Визнаю, я підслухав вашу розмову, тому й вирішив допомогти. Для мене це дрібниця, але для вас це було важливо, так що не судіть мене суворо, Дано.
Влад продовжував тримати букет, і з усмішкою я його прийняла. Він справді зробив добру справу, допоміг чоловікові, всі букети продані. Але найбільше він хотів порадувати мене, але навіщо, адже він мене навіть не знає, і отак одразу розкидається грошима? Я не можу мовчати, потрібно щось йому відповісти.
—Цікава ви людина, пане Владе: з'являєтеся з нізвідки, приїхали сюди, нібито по роботі, підслуховуєте розмови, купуєте квіти, тільки тому що якась незнайома вам дівчина захотіла цього, але який ваш справжній мотив? — він опустив очі, посмішка зникла з його обличчя, Влад витягнувся і сховав руки в кишені, він мовчить, значить все-таки в чомусь я права.
—Ви кажете, що бажання жінки для вас закон, хмм... а якби я захотіла не тільки квіти, а весь товар на ярмарку, ви теж побули б у ролі благодійника і виконали мою забаганку? — з підколом запитала я у чоловіка.
Я побачила його теплий погляд, в його очах не було нічого поганого, але чомусь я відчувала каверзу. Через хвилину чоловік все-таки відповів.
—Я б викупив для вас все містечко, не тільки ярмарок, варто вам тільки побажати.— промовив чоловік, дивлячись на мене все тим же поглядом.
Він же жартує так? Чому він каже це мені? Правди він не скаже, але слухати все це марення я не маю наміру.
Зробивши серйозний вираз обличчя, і притиснувши букет міцніше, я сказала.
—Приємно було з вами познайомитися, пане Влад, але мені вже час йти, велике спасибі, що виконали мою примху, хоч я і не просила, але ви допомогли продавцю, а це найголовніше. Ще раз дякую вам, прощавайте.
Попрощавшись я повернулася і вже збираючись йти, але раптом міцна долоня схопила мене за лікоть. Хватка була легка, навіть ніжна й знайома доволі, він не хотів мені шкодити, але схоже й відпускати теж. Я повернулася до чоловіка обличчям, той так само тримав мене за лікоть і обдарував м'яким поглядом. Що йому потрібно?
—Пробачте, якщо я вас образив.— м'яким тоном говорить Влад.— Ви не подумайте, я не хотів хвалитися або дорікати засобами, просто хотів допомогти чоловікові, як і ви. У мене не було поганих намірів, повірте. Прошу вибачити мене за мій різкий вчинок, я справді хотів якнайкраще.— продовжив чоловік, не відриваючи від мене теплого погляду.
Я бачила його щирість, можливо він і справді хотів допомогти, але щось він все-таки приховує, я відчувала це. Але допитувати я його не хотіла, це не моя справа, треба попрощатися і йти.
—Я на вас не ображаюся, все добре, справді. Мені дуже приємно що ви допомогли, дякую вам за це, але мені і справді час йти, мене чекає подруга.— ніжним тоном відповіла я.
Влад відпустив мене, наостанок я подякувала йому за букет і попрощалася. Вже йдучи почула позаду себе своє ім'я, Влад мене гукнув. Я повернулася, він так само стояв на місці
—Я сподіваюся ми з вами ще побачимось?— запитав чоловік все так само ніжно дивлячись мені в очі.
—Хто зна, все може бути.— загадково відповіла я, і, повернувшись, пішла до Діани, яка вже здалеку дивилася на мене зацікавленим поглядом.
Звичайно, мені довелося розповісти подрузі про загадкового незнайомця з Румунії. Вона була в такому ж шоці, як і я, але і в захваті. Вона щось говорила, будувала теорії, згадувала ворожку, але я вже її не слухала тому що почався концерт, і вся моя увага була спрямована на сцену.