В Обіймах Долі

Розділ 9

                         Дана

    Перебуваючи у своїй спальні, я вирішила зателефонувати бабусі, і трохи заспокоїти її. Та в свою чергу була рада мене чути, і як не дивно перше, що вона запитала — чи добре я поїла. Потім вона цікавилася нашими подальшими діями, але багато чого я їй не розповідала, щоб не наразити на небезпеку.
    Після годинного допиту бабусі я вирішила спуститися на кухню. Там я побачила Валентина, він стояв біля плити.
   —Доброго дня, Валентине.— привітала я чоловіка, на що той помітивши мою присутність, широко посміхнувся.
   —Bună ziua, міс Дана,— привітався він румунською,— як ви почуваєтеся? Добре відпочили?
   —Відчуваю себе набагато краще, дякую що спитали.— відповів я чоловікові тією ж усмішкою.— Дякую вам за смачний сніданок, і за вчорашню вечерю теж. Такої смакоти я ще не куштувала.
   —Ой, ну що ви, не варто подяки, це ж моя робота.— трохи бентежно відповідає Валентин.
   —А мені здається варто, у вас золоті руки, ви заслуговуєте на подяку.— кажу я йому, на що в того почервоніли щоки, схоже я збентежила бідолашного кухаря.
    —Дякую вам, міс Дано, ви навіть не уявляєте, як мені приємно чути вашу думку. Я хотів би догодити вам ще більше, і всеж дізнатися про ваші уподобання в їжі.
    —Це зовсім не обов'язково, Валентине,— даю відповідь кухареві, бо не хочеться турбувати його ще більше,— я їм абсолютно все, крім оливок, чорносливу і томатного соку.  Так що готувати заради мене особливе меню не потрібно, я буду рада спробувати все, що приготують ваші руки.
    —Як вам завгодно, міс Дано. На рахунок оливок і чорносливу я запам'ятав, а томатний сік ми не купуємо, тому що господар його теж не любить. Так що готуйтеся, я балуватиму вас різними смаколиками.
    Я помітила як Валентин почав світитися від моїх слів, всеж приємно усвідомлювати що твоя думка дуже важлива для когось.
    Я згадала про наше кошеня, яке ми вчора привезли сюди, і мені стало цікаво де воно зараз.
    —Валентине, а ви не бачили Честера сьогодні? Хотілося б дізнатися, як він.
    —Бачив,— відповідає чоловік,— він добре поснідав і гуляє в саду. Вчора я його покупав, теж добре погодував, і тепер він мешкає на кухні. Якраз двері тут ведуть у сад, і він там багато часу проводить, можете піти та пошукати його.
    Я подякувала Валентину, і вийшла через скляні двері до саду. І чесно сказати, такого шикарного саду я ще не бачила: акуратно підстрижені дерева, кущі, газон та багато прекрасних квітів. Я подумала про те, що тут дуже атмосферне місце для читання, треба взяти на замітку.
    Оглянувши околицю, я побачила, як кошеня грає біля дерева, і попрямувала в його бік.
   —Привіт, малюче.— сівши під деревом, сказала я Честеру, на що той, побачивши мене, заліз на руки.
    Коли кіт зручно ліг на моїх ногах, я почала гладити його мордочку, на що той замуркотів. Як же все-таки добре, що Влад забрав його, а то не відомо, що б з ним трапилося надалі. Як же я ненавиджу людей, які так безсердечно поводяться з невинними тваринами, адже вони не заслуговують на таке ставлення.
   —Схоже, твій господар був бездушною людиною, коли кинув тебе посеред траси.— кажу я кошеняті, гладячи його шерсть.— Добре коли є люди, готові тобі допомогти.  Ми обидва з тобою опинилися в складних ситуаціях, але завдяки Владу ти знайшов новий будинок, а я сподіваюся якнайшвидше повернутися до свого старого і рідного.
   —Тобі тут не подобається?— за деревом стояв Влад, за виразом обличчя якого я зрозуміла, що мої слова його трохи образили.
    Він сів під дерево поруч зі мною з запитальним поглядом, чекаючи на відповідь на своє запитання.
    —Ну, що ти, мені тут дуже подобається. У тебе прекрасний будинок,— почала відповідати я чоловікові і продовжила,— але як би добре не було в гостях, вдома завжди краще.
    Погляд Влада змінився, і в очах я побачила жаль.  Найменше я б зараз хотіла, щоб мене жаліли.
   —Ти маєш рацію,— каже Влад своїм ніжним баритоном,— де б ти не знаходився, вдома завжди краще. Але я сподіваюся, що скоро ти і тут відчуєш себе як удома. І якщо я можу щось для тебе зробити…
    —Нічого не треба,— перебиваю я його,— ти ітак багато вже зробив, і я навіть не знаю, як тобі дякувати.
    —Не треба мені дякувати,— грубуватим голосом відповідає Влад,— позбутися Метревеллі теж у моїх інтересах, тож у нас з тобою спільна мета.
    —І який твій інтерес, якщо не секрет?— питаю я чоловіка.
     Влад сперся своїм масивним тілом на дерево, і мовчки дивився вперед задумливим поглядом. Я продовжувала дивитися на нього, чекаючи відповіді.
    —Він убив моїх батьківю— відповів чоловік, а в мене обірвалося щось усередині. Я дивлюся на нього переляканими очима, бо чекала почути будь-що, але точно не це.
    —Тобто як убив? За що?
    —За те, що свого часу вони не вибрали його.— від його слів я заплуталася ще більше.
     Роздумуючи над почутим, я не помітила як по обличчю покотилися сльози. Я хотіла запитати у нього більше, але Влад побачивши мої сльози напружився, і простягнувши свою долоню до мого обличчя, почав витирати їх.
    —Дано, ну що ти, не переймайся, я сказав тобі це не для того, щоб ти плакала.— почав заспокоювати мене чоловік, але сльози на моєму обличчі ринули з новою силою.
    —Я не розумію, що означають твої слова? Чому він так вчинив? Господи, як земля взагалі носить цю людину.
     Влад підсів ближче до мене, і обійнявши за плечі притягнув до своїх грудей. А я продовжувала плакати.  Метревеллі погрожував смертю моїх рідних, але чиїхось уже занапастив.
    Я відсторонилася від Влада, і той дивився на мене своїми глибокими блакитними очима.
    —Я співчуваю твоєму горю.— сказала я чоловікові, на що той погладив мене по плечу і відповів.
    —Він понесе покарання за скоєне, я вже особисто цим займуся. А ти не рви серце, якби я знав, що ти так відреагуєш, то нічого не говорив би.— відповідає Влад, витерши сльози з мого обличчя.
   —Але що означають твої слова? Чому він так зробив?— спитала я, бо хотіла отримати конкретну відповідь.
   —Це довга історія, давай якось потім повернемося до цієї розмови, вистачить на сьогодні сліз.— відповів Влад, а я не стала на нього тиснути. Нехай не зараз, але пізніше я дізнаюся відповідь на своє запитання. Але після його розповіді я тепер розумію свою справжню причину перебування тут.
    —Тепер я зрозуміла чому ти мені допомагаєш. Я–важіль тиску на Метревеллі.
    Я помітила як Влад напружився від моїх слів. У його погляді я побачила спочатку нерозуміння, а потім його очі спалахнули синім полум'ям. Він що злитися? Але хіба я не сказала очевидне? Дивлячись на мене тим самим поглядом чоловік заговорив
    —Дана ти не наживка для Метревеллі, у мене навіть у думках подібного не було. З тим що він зробив я розберуся сам і втягувати когось у це я не маю наміру.  Для мене було важливо витягнути тебе з його лап та захистити. Помста йому– це останнє про що я думав на той момент.— від його слів у мене по шкірі пробігли мурашки, бачити його холодний погляд у свій бік було незвично.
     Хвилину тому я була впевнена, що він допомагає мені саме тому, що сам хоче йому помститися. Але виходить, що він має й інші причини.
    —Якщо помста не головний мотив, тоді чому ти мені допомагаєш? Яка твоя мета — питаю я чоловіка, на що той відводить від мене погляд.
    —Твоя безпека головна мета для мене.
    —А якщо чесно?
    — Я ж казав, що не люблю брехати.
    — Але й усієї правди ти теж не кажеш.— відповіла я Владу, на що той піднімається зі свого місця і встає на ноги.
    —Головна причина твого перебування тут – це безпека, я не дозволю Метревеллі і пальцем тебе торкнутися. Він вже занапастив близьких мені людей, я не дозволю щоб він забрав ще й тебе.— відповідає Влад, і його обличчя відразу спотворилося, ніби він збовтнув щось зайве.
     З одного боку його можна зрозуміти, Метревеллі вбив його батьків, і Влад не хоче щоб він занапастив ще чиїсь життя, тому так піклується про мене. Але з іншого боку, мені здається, що за цим усім прихована ще якась причина.
    Я зрозуміла, що він більше нічого не скаже, тому й не стала допитувати. Я теж встала на ноги і дивлячись у вічі чоловікові сказала
   —Добре, я тобі повірю. Тим більше я вже тут, так що мені нічого не залишається як вірити твоїм словам.
    Чоловік сфокусував свій погляд синіх очей на мені і відповів
   —Я жодного разу тебе не обдурив, і мені важливо, щоб ти мені довіряла. Тобі хочеться більше знати, і я обіцяю дати відповіді на всі твої запитання, але не зараз.
     В його очах я бачила щирість, і я повірила йому. Адже все, що я можу зробити — це довіритися йому, іншого вибору я не маю.
   —Але май на увазі, якщо я хочу щось дізнатися, то рано чи пізно я дізнаюся про це будь-якими способами.— погрозливим тоном кажу я чоловікові, на що той усміхнувся мені.
     —Я запам'ятаю це.— посміхається Влад, а потім хрипким голосом додає.— Ви небезпечна дівчина, пані Дано, треба бути з вами на поготові.
    —Запам'ятовуйте, пане Влад, вам ще багато доведеться дізнатися про мене.
     Погляд Влада відразу змінився на той ніжний, яким він завжди на мене дивиться. І від цього я трохи розслабилася. Ми дивилися один на одного не відкриваючись більше хвилини, доки Влад не порушив наше мовчання
    —Хочеш, можемо з'їздити в місто, прогуляємося, відволічемося від усього цього. Тим більше за мною екскурсія, якщо ти пам'ятаєш.— каже мені чоловік своїм ніжним баритоном, від чого я посміхаюся. Який же в нього все-таки чарівний голос.
    Ідея погуляти містом мені виявилася зовсім непоганою, це мене відволіче і приведе до ладу.
    —Прекрасна ідея, пане Владе, мені вже кортить прогулятися околицями Бухареста, ще й з таким чудовим гідом як ви. Тільки дайте мені 10 хвилин, я переодягнуся і потім поїдемо.— відповідаю я чоловікові укорозненим голосом і на виході з саду помічаю задоволену усмішку на його обличчі.
     Відчуваю прогулянка буде дуже весела.