СЛЬОЗОТВОРЕЦЬ

Пролог!

Вечорами у Склепі нас розважали різними історіями. Розповідали нам при свічках вкрадливим шепотом казки та легенди. Найулюбленішою була про Творця Сліз.

У ній йшлося про далеке загублене у часі селищі... Мешканці цього містечка не вміли плакати і жили з порожнечею в душі, не відчуваючи жодних почуттів. Таючись від усіх, замкнувшись у нескінченній самоті, жив там маленький загадковий чоловічок, блідий і згорблений. З ясних, як скло, очей нелюдимого ремісника текли кришталеві сльози.

До нього приходили односельці і просили дати їм можливість поплакати, випробувати хоч трохи почуттів, адже в сльозах, як вважали вони, таяться любов і співчуття, а ці потаємні переживання душі більшою мірою, ніж радість чи щастя, дозволяють відчути себе людиною.

І ремісник вливав у їхні очі свої сльози разом із усім, що в них було, і ті почали плакати від злості, розпачу, скорботи та туги.

Сльози лилися від хворобливих переживань, тому що кустар вносив смуту в чисті душі, оскверняв їх пронизливими і болісними почуттями.

«Пам'ятайте, не можна дурити Творця Сліз», – казали виховательки наприкінці.

Нам розповідали цю легенду, щоб переконати, що кожна дитина може бути гарною, що вона повинна бути розумницею, бо ніхто не народжується поганим, мовляв, за своєю природою людина не погана.

А я... я думала інакше. Для мене це була не лише легенда.

Він був загадковим. Не був маленьким, блідим, згорбленим чоловічком зі світлими, як скло, очима.

Я особисто знала Творця Сліз.