СЛЬОЗОТВОРЕЦЬ

Розділ 2. Втрачена казка.

Доля часом непримітна стежка.
Мій сирітський будинок називається «Саннікрік-Хоум». Він був наприкінці тупикової вулиці на глухій околиці містечка, розташованого на півдні штату. Будинок приймає таких нещасних дітей, як я, але мені ніколи не доводилося чути, щоб хтось вимовляв його справжню назву. Усі просто називають його Склепом, тобто могилою, і незаба- ром я зрозуміла чому: кожен, хто туди потрапляє, приречений на деградацію, що веде в глухий кут, як і вулиця, на якій він стоїть.
У Склепі я жила як за ґратами. Всі роки я щодня мріяла про те, щоб за мною хтось прийшов, подивився мені в очі і вибрав мене, саме мене з усіх дітей, які там мешкали. Щоб він захотів забрати мене таку, якою я є, навіть якщо я й неідеальна. Але мене не обира- ли, бо ніколи не помічали... Я наче невидимка.
Інша річ – Ригель. Він не втратив батьків, як багато хто з нас. Лихо не торкнулося його сім'ї, коли він був дитиною. Його знайшли біля дверей притулку в плетеному кошику без записки і без імені, кинутого вночі і охоронюваного лише зірками, цими величе- зними сплячими велетнями. Немовляті було всього тиждень від народження. Його на- звали Рігелем – на честь найяскравішої зірки у сузір'ї Оріона, яка тієї ночі сяяла, як діа- мантова павутина на пологах із чорного оксамиту. Прізвищем Уайльд дирекція запов- нила прочерк у його анкетних даних.
Ми всі звикли думати, що він народився серед зірок. Про це говорила і його зовні- шність: молочно-бліда, місячного кольору шкіра, впевнений погляд чорних очей, які не бояться дивитись у темряву.
З раннього дитинства Рігель був красою та гордістю Склепа. Зіркова дитина – так називала її наша перша кураторка. Вона любила Рігеля і навіть навчила його грати на піа- ніно. Займалася з ним годинами, виявляючи небачене терпіння, якого на нас у неї ніко- ли не вистачало, і нота за нотою перетворювала його на зразкового хлопчика, яскраву особистість, що сяє на тлі сірих стін нашої установи.
Добрий і розумний Рігель з рівними білими зубами, з незмінно високими оцінками, з карамельками, які кураторка потай совала йому перед вечерею, – дитина, яку всі хотіли забрати собі.
Але я знала, що він не такий. Я навчилася бачити те, що ховалося за його білозубою посмішкою та маскою ідеального хлопчика, яку він ніколи не знімав.
Він носив у собі ніч, ховав у складках своєї душі темряву, з якої його вирвали.
Не знаю чому, але Рігель завжди поводився зі мною дивно. Начебто нічого поганого я йому не робила, щоб заслужити таке ставлення. Пам'ятаю, коли ми були зовсім ма- ленькими, він любив мовчки спостерігати за мною здалеку. Все почалося у звичайні- сінький день, навіть не пам'ятаю, в який саме. Проходячи повз, він зачепив мене і збив з ніг, я впала на коліна. Від болю я впала на бік і підтягла ноги до грудей, а коли подивилася на нього, не побачила в його очах і натяку на жаль. Він стояв на тлі потрісканої стіни і байдуже дивився на мене.
Рігель смикав мене за одяг і волосся, зривав з кісок бантики - мої стрічки валялися біля його ніг, як мертві змійки, і, перш ніж втекти від нього, крізь мокрі від сліз вії я часто ба- чила, як його губи розтягуються в яхідній посмішці.
Проте він ніколи не нападав на мене. За всі роки він жодного разу мене не вдарив.