СЛЬОЗОТВОРЕЦЬ

Розділ 1. Новий будинок!

Вдягнена в біль, вона залишалася найпрекраснішим створенням землі.
– Тебе хочуть удочерити.
Не думала, що колись таки почую ці слова.
Я мріяла про це з дитинства і тепер на мить навіть засумнівалася: може, заснула і мені сниться сон? Знову той самий.
Однак цей голос звучав наяву – грубий тон пані Фрідж, приправлений досадливими нотками, яких вона для нас ніколи не шкодувала.
– Мене? – ледь чутно недовірливо спитала я.
Вона глянула на мене, скрививши верхню губу.
– Тебе.
- Ви впевнені?
Місіс Фрідж стиснула пір'яну ручку товстими пальцями і глянула на мене так, що я ми- моволі втиснула голову в плечі.
- Ти оглухла? - гаркнула вона. - Чи, може, думаєш, що я оглухла? Довго гуляла, і тепер у тебе вітер у вухах свистить?
Я похитала головою, від подиву витріщивши на неї очі. Це неможливо. Цілком неправ- доподібно!
Кому потрібні дорослі діти? Нікому, ніколи, ні з якої причини... Перевірити факт! Сиріт- ський притулок у цьому сенсі схожий на собачий розплідник: усі хочуть цуценят, гар- неньких та беззахисних, придатних для дресирування; ніхто не хоче брати собак, які прожили у притулку багато років.
Гірка правда, яку мені нелегко прийняти, адже я виросла у цих стінах.
Поки ти маленький, на тебе хоч би дивляться. Але в міру того, як ти ростеш, кинуті на тебе погляди все частіше випадкові, а жалість, яку ти читаєш у них, прибиває тебе до цього місця назавжди.
Але зараз інша справа... Зараз ...
- Місіс Мілліган хоче трохи поспілкуватися з тобою. Вона чекає знизу. Проведи її по на- шій установі та дивись не зіпсуй усе. Будь серйознішим і, якщо тобі трохи пощастить, зможеш піти звідси.

Коли я спускалася сходами, перед очима у мене пливло, і, відчуваючи, як поділ моєї кращої сукні ковзає по колінах, я питала себе, чи не є те, що відбувається однією з моїх нескінченних фантазій.
Це явно сон! Біля підніжжя сходів на мене чекала жінка середнього віку з добрим обличчям, в руках вона тримала пальто.
– Привіт, – сказала жінка з усмішкою. Вона дивилася мені просто у вічі, а так на мене вже давно ніхто не дивився.
- Доброго ранку, - видихнула я тонким голоском.
Жінка сказала, що бачила мене в саду, коли увійшла в ковані ворота, – я стояла у висо- кій траві в променях сонця, що просочувалося крізь дерева.
- Мене звуть Ганна, - представилася вона оксамитовим голосом, і ми разом пішли ко- ридором. Я зачаровано дивилася на неї. Цікаво, питала я себе, чи можна закохатися в звук чужого голосу.
- А тебе як звуть?
- Ніка, - відповіла я, ледве стримуючи тремтіння в голосі, тому що жахливо хвилювала- ся. - Мене звуть Ніка.
Анна глянула на мене з цікавістю, а я навіть не дивилася, куди ставлю ноги, так мені хотілося зловити її погляд.
- У тебе дуже рідкісне ім'я. Ніколи його раніше не чула.
–Так ... - Я засоромилася, і очі у мене тривожно забігали. – Мене так назвали батьки. Вони були біологами. Ніка – назва якогось метелика.
Про маму з татом я мало що пам'ятала. І спогади були невиразними, наче проглядали крізь запотіле скло. Якщо я заплющувала очі в тиші, мені вдавалося побачити їхні роз- пливчасті обличчя, що дивилися на мене звідкись зверху. Коли батьки вмерли, мені було п'ять. Їхня любов – одна з небагатьох речей, які я пам'ятала з дитинства, і саме її мені не вистачало найбільше.
- Дуже гарне ім'я. Ніка ... - Місіс Мілліган перекочувала ім'я в роті, ніби пробувала його на смак. - Ніко, - нарешті сказала вона ствердно і м'яко кивнула сама собі. Потім знову глянула мені в обличчя, і я відчула, що спалахнула від збентеження. Моя шкіра ніби за- золотилася, наче я могла засяяти лише від погляду у відповідь – для когось це дрібни- ця, але не для мене.
Ми продовжували гуляти коридорами Склепа. Вона спитала, чи давно я живу тут. З раннього дитинства, відповіла я, можна сказати, виросла у цьому притулку. Погода була гарна, ми вийшли в сад і пішли вздовж шпалер з плющем.
– А що ти там робила, коли я побачила тебе? - поцікавилася вона, вказуючи на далекий куточок саду, де розквіт дикий верес. Мої очі метнулися до того місця, і, не знаючи чому, я відчула бажання сховати руки. «Будь серйознішим!» - промайнуло в голові місіс Фрідж.
– Я люблю гуляти на свіжому повітрі, – повільно сказала я, – мені подобаються... істоти, які там живуть.
- Тут живуть тварини? - запитала місіс Мілліган трохи здивовано, і я зрозуміла, що не- зрозуміло висловилася.
- Так, дуже маленькі, - невизначено відповіла я, широко зробивши крок, щоб не насту- пити на цвіркуна, - часто ми навіть не бачимо їх.
Я трохи почервоніла, зустрівшись з нею поглядом, але Ганна не стала нічого уточню- вати. Ми мовчки постояли в тиші, яка порушувалась лише щебетом сік і пошепки дітей, які спостерігали за нами з вікна.
Ганна повідомила, що незабаром приїде її чоловік, щоб познайомитись зі мною. Від цих слів стало так легко, мені здалося, що я можу літати. На зворотному шляху я дума- ла про те, як було б чудово закупорити радісні відчуття у пляшку та зберегти їх назав- жди. Або сховати їх у наволочку і спостерігати в нічному сутінку, як вони сяють, наче перламутр. Я давно не почувала себе такою щасливою.
- Джин, Росс, не бігайте! - Жартівливо-суворо сказала я, коли двоє діточок прослизну- ли між нами, зачепивши мене. Вони захихикали і помчали вгору скрипучими сходами старих сходів.
Повернувшись до місіс Мілліган, я зрозуміла, що вона спостерігає за мною. Тепер вона розглядала мої райдужки, і на її обличчі відобразилося щось схоже на... захоплення.
- У тебе дуже гарні очі, Ніко, - сказала вона раптом, - ти про це знаєш?
Від збентеження у мене аж защипало щоки, і я зрозуміла, що не можу вимовити жо- дного слова.
- Хоча, мабуть, ти вже багато разів це чула, - жартівливим тоном продовжувала вона, але правда полягала в тому, що ніхто в Склеп ніколи не говорив мені нічого подібного.
Молодші діти наївно питали, чи я бачу світ у кольорі, як інші. Вони вважали, що в мене очі «кольору неба, що плаче», тому що мої райдужки були сірими, але на диво світлими і в цяточках, чому здавались незвичайними. Так, багатьом мої очі видавались дивними, але ніхто не казав, що вважає їх красивими. Від компліменту місіс Мілліган мої пальці затремтіли.
– Я... ні... але дякую, – ніяково пробурмотіла я, і вона посміхнулася. Потай ущипнувши себе за долоню, я страшенно зраділа, коли відчула слабкий біль.
Це не сон. Все відбувається насправді. Ця жінка справді стояла переді мною. Вона уособлювала собою сім'ю, життя, яке можна розпочати заново поза Склепа.
Я завжди думала, що замкнена в цих стінах надовго, я не могла піти звідси, поки мені виповниться дев'ятнадцять і за законами штату Алабама я не стану повнолітньою. Але, виходить, тепер мені не треба чекати повноліття і більше не треба молитися, щоб хтось прийшов і забрав мене.
– Що там таке? – раптом запитала місіс Мілліган. Вона відкинула голову і схвильовано озирнулася. Я також чула гарну мелодію. Крізь потріскані стіни будівлі, що облупилися, проривалися вібрації гармонійних і глибоких нот.
Склепом розливалася ангельська музика – чарівна, як пісня сирени, і я відчула, як нер- ви всередині мене стягуються у вузол.
Місіс Мілліган, заворожена, пішла на звук, а мені лише залишалося в заціпенні слідува- ти за нею. Вона підійшла до арки, що вела до вітальні, і зупинилася. Вона завмерла, дивлячись на джерело цього невидимого дива – старе фортепіано, облізле і трохи за- смучене, але яке, попри все, ще грало. А ще вона дивилася на руки... на бліді руки з тонкими зап'ястями, які плавно й витончено ковзали по кнопках.
– Хто? – вигукнула місіс Мілліган за мить. - Хто цей хлопчик?
Я сховала кулаки в складках сукні, намагаючись впоратися із заціпенінням. Музика за- мовкла. Поспішаючи, ніби все передбачав і вже про все знав, виконавець повернувся.
Колихнулася шапка волосся, густого і чорного, як воронове крило. Тонко окреслений овал блідого обличчя, різьблені губи, мигдалеподібні пекучі очі чорніші за вугілля... Ох уже це його вбивча чарівність, воно, звичайно ж, вразило і місіс Мілліган, яка мовчки стояла поруч зі мною, зачарована красою його тонко виточеного. Хлопчик незвору- шно дивився на нас через плече, кілька пасм упало на високі вилиці, очі трохи блища- ли. І, хоч я й була на взводі, клянуся, встигла помітити його усмішку.
– Це Рігель.
Жити у сім'ї – це те, про що я завжди мріяла. Молилася, щоби з'явився той, хто захоче забрати мене з собою і дасть мені шанс, якого в мене ніколи не було.
Все це надто добре, щоб бути правдою, думала я і марно намагалася відігнати від себе цю думку.