СЛЬОЗОТВОРЕЦЬ

Розділ 7. Дрібними кроками!

Ти коли-небудь бачила падаючу зірку?
Бачила колись, як вони сяють уночі?
Вона була такою – рідкісною, маленькою та яскравою.
З усмішкою, що сяяла, навіть коли вона падала.

Вранці було вітряно. Вітер гнув стеблини трави і не пускав хмари на небо; повітря пах свіжістю, як кондиціонер-ополіскувач із запахом лимона. Лютий у наших краях завжди м'який та теплий.
По асфальту переді мною, як пантера з розплавленого свинцю, ковзала тінь Рігеля. Я дивилася, як він впевнено крокує, демонструючи свою перевагу навіть у ході. Я про всяк випадок йшла віддалік. Ригель не обертався.
Після вчорашнього епізоду в голові безперестанку крутилися різні думки. Я заснула з його голосом у вухах і прокинулася, чуючи його луну. І, хоч би як я намагалася позбутися спогадів, я відчувала запах Рігеля на своїй шкірі. Я думала про підкре- слену цитату, думала про його слова, які здавалися фальшивими нотами в пісні. І чим більше я намагалася вникнути в мелодію, тим сильніше я заплутувалась у протиріччях.
Через секунду я уткнулася носом у спину Рігеля і, заплющивши очі, ойкнула. Незрозуміло, чому він уповільнив крок. Я схопилася за ніс, а він роздратовано глянув на мене через плече.
- Вибач, - видавила я і відвернулася, ховаючи обличчя. Жахливо не хотілося з ним розмовляти, але довелося, а в усьому винна моя незграбність.
Я почекала, поки Рігель відійде на кілька кроків, перш ніж поплестись слідом.
За кілька хвилин ми вже йшли дуже старим мостом, він був однією з перших міських споруд. Я звернула на нього увагу, дивлячись у вікна машини, коли Анна з Норманом везли нас із притулку. Нині міст ремонтували. Норман останнім часом скаржився, що через пробки на мосту вранці він тепер частенько спізнюється на роботу. Скоріше б вони вже закінчили цей ре- монт, зітхав він.
Ми дійшли до шкільних воріт, коли я помітила рух на узбіччі дороги: маленький равлик повз по проїжджій частині, наївний і відважний. Автомобілі проносилися повз неї, але вона не звертала на них уваги. Через свою повільність вона через секунду другу напевно потрапила б під колеса, і я кинулася до неї не роздумуючи. Не знаю, що зі мною відбувається в такі моменти, але саме в цей час я справжня, а не колись намагаюся бути схожою на інших. Я завжди відчувала потребу допомагати маленьким істотам – це поклик серця.
Я ступила з тротуару на дорогу і швидко підібрала равлик, на щастя ще цілий і неушкоджений.
- Ти в безпеці, - прошепотіла я, занадто пізно зрозумівши, як легковажно повелася.
Я почула рев мотора: у мене за спиною люто гуділа машина. Серце мало не вистрибнуло з грудей. Я не встигла обернутися, як раптом хтось схопив мене за светр і різко потяг убік. Через секунду я вже стояла на тротуарі, відкривши рота і від переля- ку витріщив очі. Комір неприємно стиснув горло, бо мене продовжували міцно тримати за светр. Коли я побачила зле обличчя, я перестала дихати.
Стиснувши губи, на мене дивився Ригель, і погляд у нього був гострий, як сталеве лезо. Потім він різко, мало не огидно, відпустив мене, точніше, відпихнув. Светр і без того висів на мені мішком, а тепер з його милості один рукав став помітно шир- шим за другий.
- Чорт, - прогарчав він, - у тебе проблеми з головою?
Я відкрила рота, але нічого не змогла відповісти, бо була дуже приголомшена і налякана. Перш ніж я встигла щось промимрити, Рігель відвернувся і пішов до шкільних воріт.
Я дивилася йому вслід, стискаючи в долоні маленький равлик. До дверей школи його проводжали дівочі погляди та шепіт. Пам'ятаючи бійку першого дня, хлопці з побоюванням відсторонилися, пропускаючи його, а дівчата, навпаки, пожирали його очима, ніби сподівалися, що він зверне на них увагу.
– Ніка!
До мене йшла Біллі. Перш ніж вона добралася до мене, я поспішила прилаштувати равлик у безпечне місце - посадила його на невисоку огорожу поряд з кущем, вирішивши, що вона звідти не впаде.
- Вітання! - Крикнула я подрузі, що пробиралася крізь натовп збуджених старшокласників. Сьогодні у школи було шумніше, ніж зазвичай, всі, здавалося, перебували в піднесеному настрої, в повітрі витало дивне збудження.
 
– Обережніше! - буркнула Біллі дівчатам, які нас мало не зачепили, проходячи повз, вони щось жваво обговорювали.
- А що відбувається? - Запитала я, коли ми піднімалися на ганок. – Сьогодні начебто звичайнісінька п'ятниця. Чи я чогось не знаю?
- Ти забула, який понеділок? - Біллі підняла руку, щоб помахати Мікі біля воріт і дати мені час відповісти. Я на мить задумалася, намагаючись відшукати в пам'яті щось, що явно вислизнуло від мене.
– Чотирнадцяте число, – пробурмотіла я.
– І? Це тобі ні про що не каже?
Мені стало трохи соромно, бо, озирнувшись, я зрозуміла, що кожна моя однолітка в цьому дворі чудово знала, який день у понеділок дуже добре знала. Але я не така, як мої однолітки, адже виросла в особливій обстановці, де не вважалося за по- трібне відзначати навіть найпопулярніші свята.
– Ну ось, приїхали! Це найсентиментальніший день у році, – заспівала Біллі, – його зазвичай відзначають пари. Я здогадалася, про що говорить Біллі, і почервоніла.
– А! День закоханих, день святого Валентина.
– Бінго! - прокричала Біллі мало не в обличчя Мікі, що підійшла, яка похмуро подивилася на неї з-під капюшона. - Ти чого така збуджена? Знову переїла солодкого на сніданок? – різко спитала вона.
- Доброго ранку, Мікі! - Привіталася я тонким голоском.
Вона перевела на мене погляд, і я якомога невимушеніше помахала їй рукою. Як і завжди, мій привіт залишився без відповіді.
- Я тут поясню Ніке, чому сьогодні всі стоять на вухах. Нічого дивного, адже День саду буває раз на рік!
Я здивовано нахилила голову:
– День саду? Що це?
- О, це найочікуваніша подія в нашій школі, - відповіла Біллі, хапаючи нас обох під руки. – Свято, яке всіх зводить з розуму! - Свято, яке моторошно бісить, - вставила Мікі.
Біллі цих слів ніби не чула і продовжувала:
– У День святого Валентина шкільний комітет ставить спеціальний намет для... троянд! Кожен може анонімно подарувати троянду комусь захоче. До речі, кожна троянда в залежності від кольору має символічне значення! Сама все побачиш. Цього дня школу буквально завалено букетами. Найбільше квітів дістається найпопулярнішим дівчатам та гравцям бейсбольної команди. Якось навіть тренеру Віллеру забили трояндами шафку. А хтось клявся, що бачив, як директриса крадеться.
Мікі закотила очі, і Біллі підстрибнула, хихикаючи.
- Так, драми розігруються неабиякі! Зізнання, розбиті серця... Загалом це День саду!
– Схоже, цікавий день... – зауважила я, посміхнувшись.
- Так, як день у психлікарні, - пробурмотіла Мікі, і Біллі жартівливо тицьнула її в бік.
– Ну, не будь шкодою! Не слухай її, Ніко. Торік мені подарували цілі чотири розкішні троянди. І всі яскраво-червоні. - Вона знову штовхнула Мікі ліктем і захихотіла. Та затиснула бичок між пальцями, а потім кинула його туди, де я залишила равлик.
Я помітила хлопця, який у навушниках сидів у тіні на тій огорожі. Я придивилася до нього краще і завмерла від несподіванки, коли побачила щось, що мені дуже не сподобалося. Мікі з Біллі почали жартівливу лайку, на якийсь час забувши про мене, чим я і скористалася: перейшла через доріжку і підійшла до хлопця. Листочки на деревах колихалися від вітру і відкидали на нього мереживну тінь.
– Гм... вибач... – несміливо почала я.
Хлопець продовжував щось дивитися чи слухати, уткнувшись у мобільний телефон. Я підійшла на крок ближче і махнула рукою, щоби привернути до себе увагу.
- Вибач! Вибач!
Він підняв голову від телефону і насупився, дивлячись на мене. Потім з незадоволеним виглядом витяг з вух навушники. Мабуть, я відволікла його від чогось дуже цікавого.
- Що таке? - Запитав він.
– Равлик...
– А?
Від зніяковілості я зчепила руки в замок.
– Я... Можна я... можна я зніму у тебе з штанів равлик? Він здивовано заморгав.
- Не зрозумів що?
– Я хочу забрати равлик.
- Ти про що?
- Я акуратно, - поспішила я сказати, прочитавши подив у його очах. – Справа в тому, що я забрала її з дороги та посадила сюди. А тепер треба перенести її до іншого місця. Будь ласка, різко не рухайся.
- Про що ти взагалі? Ай, ось лайно! - Вилаявся хлопець, помітивши нарешті смужку слизу на штані. Він схопився, щоб струсити равлика, і мало не впустив телефон.
- Стривай!
- Зніми її! Чорт забирай, прибери її з мене!
– Та не хвилюйся ти так.
Я відчепила від нього равлик, перш ніж він встиг грубо струсити його на землю або зробити з ним щось гірше. Хлопець відсахнувся, гидливо дивлячись на равлик у мене на долоні.
– Фу-у-у! Їй що тут місця мало! Ну і гидота!
Равлик сховався в раковину. Я з докором подивилася на хлопця, потім – ніжно – на равлик. Переконавшись, що раковина не пошкоджена, я прикрила долоню, щоб їй було тепліше.
- Вона полохлива, - пробурмотіла я скривджено, сподіваючись, що він мене не почує, хоча говорила досить голосно.
- Чого чого?
– Равлик ні в чому не винний. Адже вона не розуміє, чому або по кому повзає.
Хлопець дивився на мене, примружившись, з недовірою. Я відчувала себе зараз маленькою та дивною дівчинкою, яка живе у своєму таємному світку і на яку оточуючі завжди дивляться такими очима.
- Слимаки не гидота, - продовжувала я виправдовувати равлик, ніби виправдовувала саму себе, - вони дуже тендітні і вміють тільки захищатися. А нападати вони взагалі не здатні.
Вітер тріпав моє волосся, і доводилося притримувати його однією рукою.
– Іноді равлики виповзають на доріжки під час дощу. Вони свого роду провісники повеней та бур. Вони їх відчувають, уявляєш? Раніше за інші.
Я підійшла до стіни, притискаючи руку з равликом до грудей.
– У раковині вона почувається у безпеці, це її будинок. - Я нахилилася і подивилася на сітчасту огорожу навколо дерева, де ніхто не ходив. - Але якщо раковина трісне або зламається, уламки застрягнуті всередині тільця і можуть її вбити. Втім, у цьому випадку вона все одно загине, бо раковина – єдиний притулок, який має. Сумно, правда? - говорила я, швидше, сама собі, ніж хлопцю. – Те, що її захищає, може завдати їй шкоди.
Я акуратно поклала равлик на землю біля основи дерева. Бідолашна була надто налякана, щоб висунути ріжки з раковини. Я розчистила землю від сміття, щоб полегшити їй шлях по вологому ґрунту.
- Ну ось, - прошепотіла я, нарешті посміхнувшись. У моїх рухах була ніжність, яку навчила мене мама. Я випросталась, заправила пасмо за вухо і, коли підвела голову, зрозуміла, що хлопець увесь час за мною спостерігав.
- Гей, Ніка! - Біля входу до школи стояла Біллі. - Що ти там робиш? Пішли, бо запізнимося. – Іду!
Стиснувши обома руками лямку рюкзака, я зніяковіло подивилася на хлопця.