СЛЬОЗОТВОРЕЦЬ

Розділ 6. Елементарна ввічливість!

В очах того, хто має в душі весну, світ завжди потопає в квітах.

Рігель вибив мене з колії. Два дні я не могла позбутися бридкого відчуття, ніби щось отруйне потрапило мені в кров.
Деколи мені здавалося, що я знаю про нього все. А потім представляла численні сірі області на карті його особистості і рузуміла, що нічого про нього не знаю.
Рігель був схожий на вальяжного звіра з гарною шкірою, під якою ховається дика непередбачувана вдача. Такий звір небезпечний, тому інші тварини не ризикують підходити до нього.
Він робив усе, щоб я не могла дізнатися його краще: коли я підходила надто близько, Рігель кусав мене словами і гарчав, щоб я тримала дистанцію, як того вечора на кухні. І коли потім виникали нелогічні та суперечливі ситуації, я не могла зрозу- міти мотивів його поведінки.
Він збивав мене з пантелику, засмучував мене. Як не крути, Рігель – підступна людина, тому я вирішила, що правильніше за все прислухатися до застереження та обходити його за кілометр.
Якщо не брати до уваги проблеми з Рігелем, то все, загалом, йшло добре. Я любила свою нову родину. Норман був звору- шливо незграбним і добрим, а Ганна все більше ставала схожою на прийомну маму з моїх дитячих снів, про яку я мріяла. Дбайлива, прониклива, уважна, вона стежила за тим, щоб я, худа і бліда (не на приклад одноліткам), була сита і задоволена життям. Я не звикла до такої уваги. Вона поводилася як справжня мати, і, навіть якщо в мене не вистачало сміливості сказати їй про це, я все більше прив'язувалася до неї, ніби вона вже була «моєю». Підросла дівчинка, яка багато років тому мріяла обійняти небо та знайти когось, хто її звільнить, тепер дивилася на нову реальність зачарованими очима.
Чи вдасться втримати це щастя?
Я багато часу проводила за підручниками, вирішивши бути старанною ученицею та радувати Анну з Норманом. Якось, довго просидівши за підручниками, я вийшла в коридор і побачила Клауса. Мабуть, котику набридло ховатися. Я зраділа, бо любила тварин, спілкування з ними робило мене щасливою.
- Вітання!
Клаус був справді чудовий: м'яка, довга, як цукрова вата, вовна димчасто-сірого кольору, величезні жовті очі. Ганна сказала, що йому десять років. Схоже, Клаус знав собі ціну і дивився на цей світ з висоти прожитих років.
- Який ти гарний...
Цікаво, чи він дозволить себе погладити? Кіт зміряв мене підозрілим поглядом, підняв хвіст і гордо пройшов далі коридором. Я пішла за ним, як цікава дитина, але він похмуро глянув на мене, даючи зрозуміти, що така поведінка їй не подобає- ться. Потім Клаус сиганув на дах через вікно, залишивши мене в коридорі одну. Тепер зрозуміло, чому Ганна назвала Клауса самотнім старим розбійником.
Я вже зібралася повернутися до себе, коли почула дивний звук, схожий на чиєсь галасливе уривчасте дихання. Я не відразу зрозуміла, що шум долинав із кімнати Рігеля.
Я знала, що не маю туди входити, але забула про заборону. Двері були прочинені, я зазирнула всередину.
Він стояв у центрі кімнати спиною до мене. Крізь щілинку я розгледіла вени, що здулися, на його витягнутих уздовж тіла руках, бліді пальці були стиснуті в кулаки, шкіра на кісточках натягнулася. Спина і плечі наче скам'яніли від напруги. Що з ним? Не зрозуміло...
А може, так виявлялася його... лють?
Підлога піді мною зрадливо заскрипіла, і Рігель різко обернувся, метнувши в мій бік гострий погляд. Я здригнулася і позадкувала. Наступного моменту двері зачинилися, обірвавши всі мої здогади.
В голові забігали думки: він побачив, що то була я, чи подумав, що хтось інший? Мені стало тривожно та соромно одночасно. Я втекла вниз сходами, щосили намагаючись не піддаватися паніці. Головне – пам'ятати, що Рігель мене не хвилює, мені байдуже...
- Ніко, - покликала мене Ганна, - ти мені не допоможеш?
Вона тримала кошик із випраними речами. Відкинувши тривожні думки, я негайно підійшла до неї, відчуваючи хвилювання, як завжди, коли вона зверталася до мене.
- Звичайно!
- Ой дякую! Піду завантажувати другу порцію, а ти поки розклади все по місцях, гаразд? Знаєш, що куди покласти?
Я взяла в неї кошик із ароматною білизною, запевнивши, що зможу знайти правильні ящики і знаю, куди покласти її мереживні серветки. Будинок був не дуже великий, і я вже вивчила його вздовж і впоперек, у тому числі завдяки тому, що допо- магала Ганні зі збиранням. Розвішуючи свій одяг у шафі, я відчула сором через те, що Ганна бачила, яка вона стара й поношена.
У кошику залишилася лише пара сорочок з коротким рукавом, чоловічих. Я намагалася зрозуміти, куди їх віднести. Хм, на Нормані таких полинялих сорочок я не бачила, ні, це явно не його речі.
Я подивилася на двері кімнати Рігеля. Після того, що сталося півгодини тому, з'являтися в «небезпечній зоні» не хотілося. Де гарантія, що він мене не впізнав, та й вхід туди мені заборонено - Рігель ясно дав мені це зрозуміти.
Але, з іншого боку, я виконувала прохання Анни. При такому ставленні до мене хіба я могла її підвести і не виконати маленьке завдання? Я сама просила її доручати мені хоча б просту роботу по дому. І що тепер – порушити слово та повернутися до неї з цими сорочками?
Я довго вагалася, але таки підійшла до страшних дверей. Нервово проковтнула, підняла руку і, заплющивши очі, легенько постукала. Відповіді не було. Може, варто було сильніше постукати? Думка про те, що, можливо, Рігеля немає в кімнаті, під- бадьорила мене і надала сміливості. Рігель заборонив мені входити в його кімнату, і, звичайно, краще його слухатися, але, може, таки скористатися його відсутністю і покласти йому на ліжко ці сорочки?
Я натиснула на ручку дверей... І ойкнула, коли вона пішла з-під моїх пальців. Двері відчинилися, і всі мої надії впали.
Здавалося, його чорні очі цієї миті насилали на мене чорне прокляття. Рігель стояв переді мною. У мене затремтіли ноги. Як міг сімнадцятирічний хлопець уміти так спопеляюче дивитися на людей?
- Чи можна дізнатися, що ти тут робиш? – повільно спитав Рігель крижаним тоном. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго. Я опустила очі на кошик із сорочками, і він теж на нього подивився.
– Це... – промимрила я, – це твої, я просто хотіла їх покласти...
- Що що? – роздратовано прогарчав Рігель. - Значить, фразу "Не входь у мою кімнату" ти не розумієш? Я відчула, як згинаюсь під його гнівним поглядом.
- Мене попросила Ганна. - Я відчувала необхідність переконати Рігеля і себе, що в його кімнату мене вела не цікавість, а лише почуття обов'язку. Запізно я зрозуміла, що ці слова були брехливими на смак. - Вона попросила розкласти по місцях випрані речі. Я просто виконую її прохання.
- Виконай тепер моє прохання, - Рігель взяв кошик з моїх рук, колючим поглядом прибиваючи мене до підлоги. - Іди звідси, Ніка.
Коли він розмовляв зі мною крізь зуби, то завжди називав мене Нікою, а не метеликом. Наче моє ім'я – фінальний акорд, що посилює значення його неприємних слів. Я стиснула пальці, відчувши легкий натяг пластирів. Рігель почав зачиняти двері перед моїм носом.
- Це елементарна ввічливість, - докірливо сказала я, марно намагаючись відстояти свою правоту. – Як ти не розумієш? В очах Рігеля промайнула тінь, і, ледве ворушачи губами, він пробурмотів:
- Ввічливість?
Я напружилася, бачачи, що Рігель відчинив двері. Він ступив уперед, високий і жахливий, і вперся рукою в одвірок.
– Мені не потрібна твоя... ввічливість, – погрозливим тоном повільно промовив він. - Я хочу, щоб ти забралася звідси.
Його вкрадливий голос діяв на мене приголомшливо, наче проникаючи в мою кров. Я відскочила від Рігеля і злякалася своєї реакції. Вперше в житті мені захотілося відчути злість, чи зневагу, чи образу у відповідь на його поведінку, але серце боляче стислося від набагато глибшого болісного почуття.
Потім він зачинив двері, і я лишилася сама в повній тиші. Прикусивши губу і стиснувши кулаки, я намагалася позбавитися хворобливого відчуття. Ну чому мені так боляче, якщо щойно між нами сталося звичайнісіньке зіткнення в низці схожих су- тичок? І треба бути повною дурницею, щоб подумати, що щось змінилося.
Скільки я пам'ятала, Рігель завжди мене кусав. Не хотів, щоб я до нього торкалася, наближалася чи намагалася його зрозу- міти. Начебто йому нічого від мене не потрібно було, і в той же час він примудрявся мучити мене. Він переслідував мене як кошмар. Іноді мені здавалося, що він хоче мене знищити, а іноді демонстрував, що не може перебувати зі мною в одному приміщенні.
Строптивий, загадковий, підозрілий – справжній вовк.
Його чарівність схожа на чарівність ночі, його очі мерехтіли далеким холодним світлом, як зірка, чиє ім'я він носив. Я мушу перестати тішити себе надією, що все зміниться.
Я повернулася до Ганни, щоб сказати, що все зробила. Насилу виходило говорити нормальним голосом. Вона обдарувала мене гарною усмішкою і запитала, чи мені не хочеться чаю, і я кивнула. Ми сіли побалакати, вмостившись на дивані з гаря- чим напоєм.
Я запитала про магазин, і Ганна розповіла про свого помічника Карла, хорошого хлопця, якому вона дуже довіряє. Я слухала, намагаючись не прогаяти жодної подробиці, і грілася в теплому світлі її посмішки. Голос Анни був лагідний і м'який, як шовк. Від її світлого волосся і ніжного обличчя виходило свічення, яке, мабуть, бачила лише я.
Мені Ганна здавалася казковою героїнею, але вона, звісно, про це не знала. Іноді я дивилася на неї і впізнавала в ній риси мами, її ласкаві очі, коли вона шепотіла мені в дитинстві: «Поводься з ними дбайливо і ніжно, Ніка. Не забувай, вони дуже тендітні».
Анна мені подобалася і не тільки тому, що я відчайдушно потребувала батьківського кохання і завжди мріяла про чиюсь усмішку чи ласку, але й тому, що вона була надзвичайно чуйною і чуйною, таких людей я ніколи не зустрічала.
Після того, як ми поговорили за чаєм, я піднялася до своєї кімнати, щоб узяти енциклопедію, а потім знову спустилася до вітальні, де стояла книжкова шафа на всю стіну.
Я увійшла, притискаючи до грудей важку книгу, і якийсь час постояла, милуючись віддзеркаленнями вечірнього світла в предметах. Промені заходу сонця пофарбували фіранки в рожевий колір і створили затишну атмосферу. У центрі кімнати тьмяно виблискував величний рояль.
Мені довелося стати навшпиньки, щоб поставити енциклопедію на місце, і вона мало не випала з рук, але я впоралася. Коли я обернулася, серце підскочило в грудях.
На порозі, спершись плечима на одвірок, стояв Рігель і уважно спостерігав за мною. Так, мабуть, гепард перед кидком вивчає свою жертву. Тепле світло вітальні, здавалося, відразу розвіялося, у мене по тілу пробіг озноб, у скронях застукало. Ніяк не очікувала зіткнутися з ним і, як завжди, не була готова до зустрічі. Як би я хотіла не реагувати на нього так болісно!
І справа не тільки в дивній поведінці Рігеля, мене лякала і його краса – вона дурила. Прямий ніс, тонко окреслені губи, во- льове підборіддя, вигнуті брови склалися в гарне обличчя, і потім... його погляд: очі випромінювали знеболюючу, зухвалу впевненість.
- Це вічно продовжуватиметься, так? - Я здивувалася, почувши свій голос. Але, коли почала, треба продовжувати. – Наші стосунки не зміняться навіть зараз, коли ми тут?
Я помітила у руці Рігеля книгу Честертона. Останні кілька днів він справді щось читав, я бачила. Значить, він закінчив її і при- йшов повернути на полицю.
- Ти так кажеш, ніби про це шкодуєш, - сказав він пильним голосом.
Я відступила на крок, хоч і стояла далеко, бо тембр його голосу справив на мене дивне враження. Ригель повільно нахилив голову, насторожено дивлячись на мене.
- Ти хотіла б, щоб усе склалося інакше?
- Я хотіла б, щоб ти нормально ставився до мене, - відрізала я, дивуючись, чому мої слова прозвучали майже як благання. – Я хотіла б, щоб ти не дивився на мене так...
– Так? – повторив Рігель. Він завжди перетворював мої твердження на запитання і вимовляв їх уривчасто і глузливим тоном. - Так, наче я тобі ворог. Напевно, ти не знаєш, що таке ввічливість, тож коли зустрічаєш її в людях, то не впізнаєш.
У чому я не хотіла визнавати себе, то це в тому, що мені боляче. Мені було боляче, коли він так зі мною розмовляв. Боляче, коли він на мене гарчав крізь зуби. І коли мені не давав шансу виправити ситуацію.
За стільки років я маю вже до цього звикнути і тихо його боятися, але... я хотіла налагодити стосунки. Так я вже влаштована.
– Я вважаю, що ввічливість – це лицемірство. - Тепер Рігель дивився на мене серйозно та задумливо. – Це блеф – показна по- рядність.
- Помиляєшся, - заперечила я, - ввічливість - безкорислива якість, вона нічого не просить натомість.
– Невже? - Очі Рігеля блиснули з-під примружених повік. – І все-таки я маю тобі заперечити. Ввічливість – це вдавання, особливо коли її виявляють до першого зустрічного.
Мені здалося, я почула у його словах якийсь підтекст, але зараз мене більше цікавив прямий, а не переносний зміст сказаного, бо я нічого не зрозуміла. Що він намагався мені сказати?
- Не розумію, що ти маєш на увазі, - видихнула я, видаючи своє збентеження.
Від погляду Рігеля по спині бігли мурашки, серце знову застукало, і я відчула наближення паніки, розуміючи, що все це відбувається тільки через його погляд.
- Я тобі Творець Сліз, - викарбував він, - ми обидва знаємо, про що йдеться. "Ти нічого не зіпсуєш", - сказала ти. Я в цій історії – вовк. Правильно? Тоді скажи мені, Ніко, хіба ввічливе звернення до того, кого ти терпіти не можеш, це не лицемірство?
Мене вразив його цинізм. Для мене ввічливість – це прояв людської доброти та участі, а він перевернув усе з ніг на голову збоченими міркуваннями, в яких простежувалася логіка. Рігель був саркастичний, зневажливий і проникливий, але раніше я ніколи не думала, що ці якості пов'язані з його спотвореними уявленнями про світ.
– Якими, на твою думку, вони мають бути? – його голос вивів мене із задуму. Я стривожилась, коли побачила, що він підхо- дить до мене.
– Наші стосунки, якими вони мають бути?
Я позадкувала і вперлася спиною в книжкову шафу. Його голос завжди на межі між шипінням і гарчанням, і часом мені важко зрозуміти, чи він стримував гнів або просто намагався звучати переконливіше.
- Не підходь до мене! - Строго сказала я, погано приховуючи хвилювання. – Сам просиш триматися від тебе подалі, а потім... потім...
Слова застигли у мене в роті. Рігель підійшов так близько, що мені стало важко дихати. Не торкаючись, він тиснув на мене тілом, поглядом ... У західному світлі його чорне волосся відливало сталлю.
– Продовжуй. Я послухаю, – безжально прошепотів він, трохи схиливши голову.
Я ледве діставала йому груди. Повітря між нами пульсував, як живий.
- Подивися на себе! Навіть мій голос тебе лякає.
- Я не розумію, чого ти хочеш, Рігель! Не розумію! Ще хвилину тому ти на мене гарчав, а тепер...
"Ти дихаєш на мене", - хотіла я сказати, але скажені удари серця не давали говорити. Я відчувала серцебиття навіть у горлі – це був сигнал тривоги, що попереджає про близьку небезпеку.
– Знаєш, чому казки часто закінчуються словами «навіки вічні», Ніко? – прошипів він. – Щоб нагадати нам, що є речі, які належать вічності. Постійні. Те, що не змінюється. У їхній природі закладено бути такими, якими вони є, інакше розказана історія не має сенсу. Не можна порушити природний перебіг подій, не порушивши кінцівки. А ти... ти постійно фантазуєш, ти тільки й робиш, що сподіваєшся, ти зациклилася на своєму хепі-енді. У тебе вистачить сміливості уявити казку без вовка?
Його шепіт звучав люто і лякав мене. Я здригнулася. Декілька нескінченних секунд Рігель пильно дивився на мене з-під довгих вій. Його слова безладно кружляли в моїй голові, як сніжинки в новорічній кулі. Потім Рігель підняв руку, простяг її до мого обличчя, і я заплющила очі від страху, думаючи, що зараз він смикне мене за волосся або зробить що гірше. Він простягнув руку і нічого не сталося. Я розплющила очі, відчуваючи, як колотиться серце, а Рігель був уже в коридорі. Я поверну- лася до шафи і здогадалася, що він лише поставив книгу на полицю.
Серце заспокоїлося, але я була надто розгублена та схвильована, щоб зібратися з думками. Як зрозуміти його жести? Слова? Що він мав на увазі?
У Честертоні лишилася закладка. Я взяла цю книгу та відкрила на закладеному місці. Увагу привернули рядки, підкреслені олівцем. Читаючи їх, я ніби падала в туманну прірву.
- Ти диявол?
- Я людина, - суворо відповів отець Браун, - і, отже, вмістилище всіх дияволів.